Вона відвернула коня і поїхала геть, жодного разу не обернувшись.
Сонячного ранку за шість днів по тому Ар’я дісталася місця, де Тризуб розливався дуже широко, а повітря пахкотіло сіллю замість дерев. Вона трималася якнайближче до води, минала ниви та хутори, і по обіді побачила перед собою містечко, сподіваючись, що то і є Солепанва. Над містечком височів невеличкий замок — чи радше паланка, що складалася з простої кутастої вежі з дворищем та муром. Більшість крамниць, заїздів та шинків коло води було спалено чи пограбовано; деякі виглядали покинутими. Але пришиби для кораблів лишилися на місці, й на схід простяглася Крабова затока, виблискуючи під сонцем блакиттю та зеленню.
І коло берега стояли кораблі.
«Три» — подумала Ар’я, — «їх тут аж три, а мені й одного досить». Але два з них були всього лише річковими байдаками, пласкими та низькими, спроможними долати хіба що води Тризубу. Зате третій був величенький — купець із солоного моря з двома лавами весел, визолоченим носом і трьома високими щоглами, де висіли згорнуті лілові вітрила. Ліловим був фарбований і короб. Ар’я рушила Боягузкою до пришибів, аби краще роздивитися. Коло кораблів ведеться інший звичай, ніж у невеличких селах — чужинці не мають здаватися тут зайвими та ворожими. Певно, усім буде байдуже, хто вона така і навіщо приїхала.
«Де б узяти срібла?» Зрозумівши, що не має грошей, Ар’я вкусила губу. В Полівера вони знайшли оленя і з десяток мідяків, у вбитого нею прищавого зброєносця — вісім срібняків, а в гамані Лоскотуна — лише кілька шелягів. Але Хорт наказав їй стягнути чоботи вбитого і порізати його просякнуту кров’ю одежину. В кожному носаку виявилося по оленю, а у підбивці каптана було зашито аж три золоті дракони. Але Сандор забрав усі гроші собі. «Нечесно! Вони такі ж мої, як і його.» Якби ж вона подарувала йому милосердя… та не подарувала ж, і тепер не могла повернутися, а прохати про допомогу не мала кого. «Про допомогу благатимеш — ніколи не матимеш.» Доведеться продати Боягузку і сподіватися, що того вистачить.
Від хлопчака у порті вона дізналася, що стайні спалили, але їхня господарка й досі торгувала позаду септу. Ар’я легко знайшла дебелу та міцну жіночку, від якої добряче тхнуло кіньми. Боягузку вона вподобала з першого погляду, спитала Ар’ю, де та її надибала, і вишкірилася, почувши відповідь.
— Коняка доброї породи, воно й видно. І що хазяїном її був лицар, про те годі сумніватися. Але той убитий лицар, дитино, ніякий тобі не брат. Я, дорогенька, не перший рік торгую з замком, знаю на вигляд і мову чимало шляхетного панства. Ти не їхньої породи — не те що кобила.
Вона пхнула пальцем Ар’ї у груди.
— Ти її знайшла, а чи вкрала, хто тебе зна. Відки таке вбоге й миршаве дівчисько може добути лицарську подорожню кобилу? Ото ж бо й воно.
Ар’я уперто вкусила губу.
— То ви її не купите?
Жінка захихотіла.
— Чого ж не купити? Куплю. От лишень тобі доведеться взяти те, що я дам. А не хочеш — то ходімо до замку, поспитаємося, що тобі належить за крадіжку коня в доброго лицаря. Чи не зашморг на шию, га?
Навколо тинялося ще з півдесятка тутешніх міщан, і Ар’я розуміла, що вбити жінку не зможе. Тому вкусила губу ще міцніше і дозволила себе ошукати. Отриманий гаманець був жалюгідно плаский; коли Ар’я попрохала додати трохи за сідло, вузду і чабрак, перекупка лише зареготала.
«Дідька б вона так ошукала Хорта» — думала Ар’я, крокуючи довгим шляхом назад до пришибів. Відколи вона подолала його верхи, шлях, здавалося, видовжився у кілька разів.
Лілова галера стояла, де й була — бо якби встигла піти, поки її грабували, то було б уже вище її сил. На місток саме закочували барило меду; Ар’я спробувала зайти слідом, але жегляр на чардаку вилаяв її невідомою мовою.
— Хочу побачити капітана, — мовила до нього Ар’я, та він лише загорлав гучніше.
Галас привернув увагу кремезного сивочолого чоловіка у ліловому вовняному каптані. Він розумів посполиту мову і відповів нею:
— Я тут капітан. Чого тобі треба? Хутко, дитино, ми чекаємо відпливу.
— Хочу на північ, до Стіни. Ось, я можу заплатити. — Ар’я віддала йому гаманця. — Нічна Варта має замок на морі.
— Так, Східну Варту. — Капітан висипав срібло на долоню і спохмурнів. — Оце все, що ти маєш?
«Цього не досить» — зрозуміла Ар’я. В корабельника все було написано на обличчі.
— Мені не треба окремого помешкання, — мовила вона. — Можу спати десь під чардаком або…
— Візьміть покоївкою! — гукнув весляр, що саме тупав повз них із сувоєм вовняного краму на плечі. — А спить хай зі мною!
— Язика припни, йолопе! — визвірився капітан.