— Великий прапор, золотий з чорним оленем — то королівська корогва дому Баратеон, — розповідав Сем Йолі, яка досі ніколи не бачила жодного прапора. — Лис і квіти — то дім Флорент. Черепаха — Естермонт, риба-меч — Бар-Емон, а схрещені сурми — Златоспів.
— Усі такі яскраві! Наче квітки, — зауважила Йоля. — Мені до вподоби оті жовті, з вогнем. Дивися — деякі з вояків намалювали таке на одязі.
— То вогняне серце. Чий це знак — не знаю.
Втім, дізнатися було неважко. «Королевиних людей» — так сказав йому Пип. Але спершу тюгукнув і щосили заволав:
— Закладайте двері, парубки — ховаймося! Сем Смертяний повернувся з могили!
А Грен лише чимдуж обійняв Сема, аж у того ребра трохи не хрупнули.
— Та не питай мене, де та королева, — пояснював далі Пип. — Станіс лишив її у Східній Варті разом з донькою та кораблями. А жінок не привіз зовсім, окрім однієї червоної.
— Червоної? — непевно перепитав Сем.
— Її кличуть Мелісандра з Асшаю, — додав Грен. — Королівська чаклунка. Люди кажуть, на Дракон-Камені вона спалила людину живцем, аби Станісові сприяв вітер дорогою на північ. У битві вона теж завжди поруч із ним, а ще дала йому того чарівного меча, що кличуть Світлоносцем. Ось побачиш — він так блищить, наче у нього запхали шматок сонця.
Він знову зиркнув на Сема і вишкірився широчезною, простацькою, пришелепкуватою посмішкою.
— Досі не вірю, що ти тут!
Джон Сніговій теж посміхнувся, коли його побачив — але мляво і стомлено. Так само, як посміхався зараз.
— То ти зрештою віднайшов зворотній шлях, — сказав він. — Ще і Йолю привів! Оце ти зух, Семику.
Але з оповідок Грена випливало, що на світі немає іншого такого зуха, як Джон. Утім, навіть здобуття ним Рогу Зими та дичацької принцеси не вистачило, щоб пан Алісер та його приятелі припинили вважати Джона перевертнем. Маестер Аемон казав, що Джонова рана добре зцілюється. Та на серці в нього спливали кров’ю рубці, глибші за ті, що лишилися на обличчі. «Він тужить за своєю дичацькою дівчиною. І за своїми братами.»
— Диво, — казав він Семові. — Крастер не плекав любові до Манса, а Манс — до Крастера. Та зараз донька Крастера годує Мансового сина.
— Бо я маю вдосталь молока, — відповіла Йоля тихим сором’язливим голосочком. — Мій ссе небагато. Він не такий жадібний, як оцей.
Дичацька дівчина Вала обернулася до них:
— Я чула, як королевині люди кажуть, що червона жінка хоче віддати Манса вогню, щойно він зміцніє.
Джон відповів їй утомленим поглядом.
— Манс є утікачем з Нічної Варти. За це карають на смерть. Якби його впіймала Варта, він би вже теліпався у зашморгу. Але Манс — бранець короля, а намірів короля не відає ніхто, крім червоної жінки.
— Я хочу його бачити! — мовила Вала. — Хочу показати йому сина. Не дайте йому померти, навіть не побачивши дитину!
Сем спробував пояснити:
— Його, панно, заборонено бачити усім, окрім маестра Аемона.
— Якби на те була моя воля, Мансові дали б тримати сина, скільки він забажає. — Джонова усмішка згасла. — Вибач, Вало. — Він відвернувся. — Ми з Семом маємо обов’язки. Принаймні, Сем їх має. Ми спитаємо, чи можна тобі бачити Манса. Більшого не можу обіцяти.
Сем затримався ще на хвилину — стиснути Йолину руку і пообіцяти повернутися після вечері — а тоді заспішив за іншими. За дверми стояла варта — королевині люди зі списами. Джон дійшов уже до половини сходів, але зупинився і почекав на захеканого Сема.
— А ти наче припав серцем до Йолі, хіба ні?
Сем зашарівся.
— Йоля дуже добра. Щира і ласкава.
Він радів скінченню довгого жахіття, радів опинитися знову серед братчиків у замку Чорному… але деякими ночами у самотній келії згадував, якою теплою була Йоля під купою хутра з немовлям, зігрітим між нею та ним самим.
— Вона… вона додає мені хоробрості, Джоне. Я не стаю хоробрий, але… хоробріший.
— Ти ж розумієш, — тихо і лагідно мовив Джон, — що лишитися з нею не можеш. Так само, як я не міг лишитися з Ігриттою. Ти проказав обітниці, Семику, і я теж. Ті самі, що і решта братства.
— Та розумію… Йоля казала, що може стати мені дружиною, але… Я розповів їй про обітниці, про їх зміст. Не знаю, чи вона зраділа, а чи затужила, та я їй усе розповів. — Сем схвильовано ковтнув і додав: — Джоне… а чи може бути чесною брехня, якщо вона… заради мети доброї?
— Гадаю, треба судити з брехні та мети. — Джон уважно роздивився Сема. — Але тобі я брехати не раджу. Ти, Семе, у брехуни не годишся. Бо червонієш, крякаєш і запинаєшся.
— Так-то воно так, — визнав Сем, — але ж можна збрехати у листі. Пером мені брешеться легше. Я поміркував… коли тут у нас усе влаштується, то для Йолі буде краще… я подумав, чи не послати її до Рогошпилю. До матінки, сестер і… п-пана батька. Якби Йоля сказала, що дитина від мене…