Выбрать главу

Сем знову зашарівся.

— Матінка обов’язково схотіли б її лишити. Я певно знаю! Вони б знайшли Йолі якесь місце, якусь службу… вже не так тяжко, як служити Крастерові. А пан князь Рандил… панотець ніколи не казали, та їм, напевне, сподобається, що я зумів нарядити байстрюка від дичацької дівчини. Вони подумають: хоч те у сині є від чоловіка, що зумів лягти з жінкою та стати батьком дитині. Колись пан князь казали, що я напевно помру цнотливим, бо жодна жінка ніколи… ну, ти розумієш… Джоне! Якби я написав таку брехню… то була б добра справа? Хлопчик міг би тоді…

— Вирости байстрюком у дідовому замку? — Джон знизав плечима. — Хтозна. Залежить від твого батька і від того, яким зростатиме малий. Якщо він удасться в тебе…

— Оце вже ні! Його справжній батько — Крастер, а того ґевала ти сам бачив: твердий та впертий, наче старий пень. І Йоля теж сильніша, ніж здається.

— Якщо малий покаже себе з мечем та списом, то легко вислужить собі місце хоч би й серед панцирної варти твого батька, — мовив Джон. — Нерідка справа, коли байстрюка вчать на зброєносця, а потім висвячують на лицаря. Але тобі головне — зробити так, щоб Йоля грала у цю гру переконливо. Бо скільки я чув від тебе про твого батька, він навряд чи стерпить, щоб його ошукали.

На сходах ззовні башти стояла ще варта, але то вже були люди короля. Сем швидко навчився бачити різницю: королівські вояки були з себе прості, земні та брутальні, як решта вояків на світі, зате королевині тицяли всім у очі свою запальну вірність Мелісандрі з Асшаю та її Господові Світла.

— Ти знову до навчального двору? — спитав Сем, крокуючи дворищем разом із Джоном. — Ще й нога тобі не зажила як слід, а ти вже усі жили рвеш! Чи це розумно?

Джон здвигнув плечима.

— Та ж нема більше чого робити. Марш увільнив мене від усіх обов’язків. Боїться, що я досі перевертень.

— У це майже ніхто не вірить! — запевнив його Сем. — Хіба що пан Алісер та його приятелі. А більшість братчиків тебе краще знає. Та й король Станіс теж розуміє, цього я певний. Бо це ж ти, не хтось інший, приніс йому Ріг Зими і полонив сина Манса Розбишаки!

— Я лише захистив Валу та немовля від ґвалту і грабунку, коли дичаки кинулися врозтіч. І тримав їх при собі, доки нас не знайшли розвідники. Нікого я не полонив! Король Станіс міцно тримає своє вояцтво в руках, це кожен бачить. Він їм дозволив узяти трохи здобичі, та я чув, що зґвалтували тільки трьох жінок, і усіх ґвалтівників уже вихолостили. А я, мабуть, як братчик Варти мав би вбивати вільний нарід, що гасав навколо. Бо, приміром, пан Алісер просторікує, що я здіймав меча лише на захист наших ворогів. І не вбив Манса Розбишаку, бо уклав з ним угоду. Так він каже.

— Так тільки він і каже, — відповів Сем. — А решта знає, що він за один.

Зважаючи на чесний рід, лицарське звання, довгі роки служби у Варті, пан Алісер Терен міг би стати одним із головних пошукачів титулу князя-воєводи. Але майже всі, кого він чимало років навчав як майстер-мечник, конче його зневажали. Так, його ім’я висунули на обрання, але Терен вийшов шостим у перший день, а на другий втратив чимало голосів, після чого відкликав себе на користь князя Яноса Слинта.

— Зате усі знають, що пан Алісер — лицар чесного родоводу, іменитий і законно вроджений, а я — байстрюк, що вбив Кворина Піврукого і ділив постіль з дикою списницею. Дехто і варгом мене кличе. Цікаво, як можна бути варгом, не маючи вовка? — Джонові вуста викривилися у гіркій усмішці. — Привид мені навіть не сниться більше. А сниться лише крипта з кам’яними королями на престолах. Інколи я чую Роббів голос, інколи — батьків, наче вони гуляють на якомусь бенкеті. Але між нами стіна, і я знаю, що мені на тому бенкеті місця немає.

«Так, бо живим нема місця на бенкетах мертвих.» Семові аж серце розривалося мовчати в таку хвилину. «Бран не мертвий, Джоне!» — волів би він закричати на весь голос. — «Він разом з друзями їде на північ на велетенському олені шукати триокого гайворона у глибинах страхолюдної пущі.» Але слухаючи подумки власні слова, Сем Тарлі починав сумніватися, чи не наснилося йому все те божевілля, чи не примарилося з лихоманки, жаху та голоду… і все ж навіть у такому разі він стрілив би, не вагаючись, якби не дав чесного слова.

Берегти таємницю він присягнувся аж тричі: уперше — самому Бранові, удруге — дивному хлопчикові Йоджену Троску, і втретє — Холоднорукому.