«Дійде» — подумав Сем, — «але якого саме?».
Трохи пізніше, за кухлем розведеного водою вина у Пиповій келії, Сем розпустив язика і заходився міркувати уголос.
— Котер Пайк і пан Денис Малістер втрачають голоси, та разом досі мають сливе дві третини, — казав він Пипові та Гренові. — Хай кого з них оберуть, Варта матиме доброго воєводу. Хтось має переконати одного відкликати себе і підтримати іншого.
— Хтось? — перепитав Грен, сумніваючись. — Який ще «хтось»?
— Наш бевзь думає, що це ти його «хтосем» обізвав, — пояснив Пип. — Е ні, то має бути неабиякий «хтось»! Як закінчить із Пайком та Малістером, нехай заразом переконає короля Станіса одружитися з королевою Серсеєю.
— Король Станіс одружений! — обурено заперечив Грен.
— Ну от що мені з ним робити, Семе? — зітхнув Пип.
— Котер Пайк і пан Денис не надто шанують один одного, — уперто торочив Грен. — Завше сваряться про все на світі!
— Бо різняться думками про те, що на користь Варті. Але обидва бажають їй добра, — мовив Сем. — Якби ж ми їм пояснили…
— Ми?! — перепитав Пип. — Відколи це вже не «хтось», а «ми»? Ти не забув, що я — мартоплясова мавпа? А Грен, він… ну, Грен.
Він посміхнувся до Сема і поворушив вухами.
— А ось ти в нас… ти княжий син, шафар маестра…
— І Сем Смертяний, — закінчив Грен. — Це ж ти убив Іншого!
— Та його драконоскло вбило! — вже всоте пояснив Сем.
— Княжий син і маестрів шафар Сем Смертяний, — повторив, смакуючи, Пип. — Якби ж ти пішов і побалакав…
— Я б пішов і побалакав, — пробурчав Сем похмуро, ніби Скорботний Ед. — Якби не боявся їх аж до дрижаків.
Джон XI
Джон повільно кружляв навколо Шовкуна з мечем у руці, змушуючи крутитися і суперника.
— Здійми щита, — мовив він.
— Він заважкий! — поскаржився юний староградець.
— Якби не був важкий, то не спиняв би мечі, — відповів Джон. — Підіймай, не лінькуй.
І ступив крок уперед, завдаючи удару. Шовкун підсмикнув щита догори саме вчасно, щоб упіймати лезо на край, і у відповідь загилив власним клинком Джонові по ребрах.
— Годяще! — мовив Джон, відчувши силу удару на власному щиті. — Добре влучив! Але ти маєш вкладатися в удар. Доклади до меча ваги тіла, і завдаси більшої шкоди, ніж самою лише рукою. Спробуймо ще. Нападай на мене, тисни! Але щита тримай високо, бо як вдарю в довбешку, то аж задзвенить…
Раптом Шовкун ступив крок назад і підняв забороло.
— Джоне, — вимовив він занепокоєно.
Коли Джон обернувся, то побачив її просто ззаду, в оточенні півдесятку королевиних людей. «Не диво, що у дворі ущухли всі розмови.» Він уже бачив Мелісандру при ніч-ватрі або тут чи там у замку, але ніколи ще так близько. «Вона дуже вродлива» — майнула в нього думка… та її червоні очі навівали і якусь глуху тривогу.
— Вітаю ясну пані.
— Король бажає говорити з тобою, Джоне Сніговію.
Джон устромив навчального меча у землю.
— Чи не дозволите перевдягнутися? У цьому вигляді я не гідний постати перед королем.
— Ми почекаємо нагорі Стіни, — мовила Мелісандра.
«Ми» — почув Джон, — «не він, не король. Саме так мені й казали. Справжня королева тут вона, а не та, яку лишили у Східній Варті.»
Він розвісив кольчугу і бляхи у зброярні, повернувся до власної келії, скинув просяклий потом одяг, нап’яв свіжий чорний стрій. У кліті буде холодно і вітристо — це Джон знав напевне, а нагорі, на льоді, ще холодніше і вітристіше. Тому він узяв важкого теплого кобеняка з каптуром. Останнім Джон підхопив Пазура і закинув меча-байстрюка за спину.
Мелісандра чекала на нього біля підніжжя Стіни. Королевиних людей вона відіслала геть.
— Чого їхня милість бажають від мене? — запитав Джон, заходячи до кліті.
— Усього, що ти можеш дати йому, Джоне Сніговію. Він-бо є король.
Джон зачинив двері й смикнув за мотузку дзвона. Запрацював коливорот, кліть поїхала догори. День був яскравий, Стіна плакала, довгі пальці води стікали її поверхнею, виблискуючи на сонці. У тісняві залізної кліті Джон гостро відчував сусідство червоної жінки. «Навіть пахне вона якось… червоно.» Пахощі Мелісандри нагадали йому про кузню Мікена, про запах розжареного червоного заліза. То були пахощі диму та крові. «Поцілована вогнем» — мовив він подумки і згадав Ігритту. Вітер підхопив довгі червоні шати Мелісандри і заплескотів ними по ногах Джона, що стояв зовсім поруч.
— Вам не холодно, ласкава пані? — запитав він.
Вона засміялася.
— Мені не буває холодно. — Рубін на її шиї, здавалося, миготів у лад із серцем. — Бо у мені, Джоне Сніговію, живе вогонь Господа. Ось, спробуй-но.