Вона поклала його руку собі на щоку і трохи потримала, щоб він відчув її тепло.
— Отаке на дотик саме життя, — мовила вона. — Холодна лише смерть.
Вони знайшли Станіса Баратеона самого на краю Стіни; здавалося, він поринув у тяжкі роздуми над полем, де виграв свою битву, і великою зеленою пущею далі на північ. Одягнений король був у такі самі чорні штани, каптан і чоботи, які міг би мати на собі братчик Нічної Варти. Вирізняло його лише королівське корзно: важке, золототкане, облямоване чорним хутром і застібнуте пряжкою в подобі палаючого серця.
— Я привела до вашої милості Байстрюка Зимосіцького, — звернулася до нього Мелісандра.
Станіс обернувся і роздивився уважними очима — глибокими синіми озерами під важким лобом. Запалі щоки та міцна щелепа були вкриті коротко підрізаною синясто-чорною бородою, що не ховала змарнілості обличчя. Зуби короля були міцно стиснені, так само напруженими здавалися шия та плечі. Правицю Станіс стиснув у кулак. Джон мимоволі пригадав сказане колись Доналом Нойє про братів Баратеонів: «Роберт був викуваний зі справжньої сталі, а Станіс — із чорного чавуну, твердого, але крихкого. Він зламається, але не зігнеться.» Джон став на коліно, питаючи себе з тривогою, чого цьому крихкому королю від нього треба.
— Підведися. Я багато чув про тебе, пане Снігу-воєводо.
— Перепрошую вашу ясну милість… та який з мене пан, іще й воєвода? Ви, напевне, чули плітки, що я перебіжчик і боягуз. Що я вбив свого присяжного брата Кворина Піврукого, аби врятувати собі життя в дичаків. Що я супроводив Манса Розбишаку в поході й узяв собі дичацьку жінку.
— Так, я чув. І багато іншого теж. Ти варг, казали мені, ще й перевертень, що гуляє ночами у вовчій шкурі. — Посмішка короля Станіса була важка і сувора. — Скажи мені сам, що з цього правда.
— Я мав лютововка на ймення Привид. Я лишив його позаду, коли видирався Стіною коло Сірого Сторожа, і відтоді не бачив. Приєднатися до дичаків мені наказав Кворин Піврукий. Він знав, що мене змусять убити його задля доказу моїх намірів, і звелів робити усе, чого від мене вимагатимуть. Ту жінку звали Ігриттою, і я порушив з нею обітниці, але присягаюся перед вами іменем мого батька, що ніколи щиро не перебігав до ворога.
— Я тобі вірю, — відповів король.
Джон здригнувся.
— Чому?
Станіс пирхнув.
— Бо знаю Яноса Слинта! І Неда Старка теж знав. Твій батько не був мені другом, але лише найгірший бовдур насмілився б піддати сумніву його честь або чесність. А ти дуже схожий на нього. — Станіс мав чималий зріст і вивищувався над Джоном, але був такий кощавий та змарнілий, що виглядав десятьма роками старшим за свій вік. — Я знаю більше, ніж ти гадаєш, Джоне Сніговію. Я знаю, що саме ти знайшов того кинджала з драконоскла, яким син Рандила Тарлі убив Іншого.
— Його знайшов Привид. Клинок було загорнуто у кобеняка розвідника і поховано неподалік Кулаку Першолюдей. Там була й інша зброя… вістря для списів, площики для стріл, усе з драконоскла.
— Я знаю, що ти втримав браму в цьому замку, — мовив король Станіс. — Якби не втримав, то я б спізнився.
— Браму втримав Донал Нойє. Він загинув унизу, в проході, у битві проти короля велетнів.
Станіс болісно скривив обличчя.
— Нойє скував мені мого першого меча. А Робертові — келепа. Якби Донал лишився живий, то став би кращим очільником вашого братства, ніж будь-хто з тих йолопів, які зараз чубляться за обрання воєводою.
— Котер Пайк і пан Денис Малістер зовсім не йолопи, перепрошую ясного пана, — мовив Джон. — Вони добрячі вояки та вдатні ватажки. Отел Ярвик теж непоганий, на свій лад. Пан воєвода Мормонт мав довіру до кожного з них.
— Ваш пан воєвода надто розкидався своєю довірою. Інакше не загинув би так, як загинув. Але ми балакали про тебе. Я не забув, що саме ти приніс мені той чарівний ріг і захопив у полон дружину та сина Манса Розбишаки.
— Далла померла. — Джон і досі сумував, згадуючи про неї. — Я привів до вашої милості Валу, її сестру. Не така вже хитра штука то була — захопити дівчину з немовлям. Ви погнали дичаків у ліс, а перевертень, якого Манс приставив сторожити свою королеву, збожеволів, коли запалав його орел.
Джон зиркнув на Мелісандру.
— Подейкують, то ваших рук справа.
Вона посміхнулася. Її довге мідне волосся безладно заліпило їй обличчя.
— Господь Світла має вогняні пазурі, Джоне Сніговію.
Джон кивнув і знову обернувся до короля.
— Ваша милість згадували Валу… вона прохала дозволу побачити Манса Розбишаку і принести йому його сина. То була б… велика ласка для неї.