Вони досягли підніжжя сходів і побачили неосвітлені двері.
— Осьде і четвертий рівень. Дайте-но мені руку, мосьпане. Тут безпечніше іти без світла. Є речі, яких краще не бачити.
Тиріон на хвильку завагався. Варис уже зрадив його один раз. Хтозна, в яку гру він грає? Хіба знайдеш краще місце вбити людину, ніж темні надра, про існування яких ніхто не відає? Тут його труп ніколи не знайдуть.
Але подивитися з іншого боку: який він мав вибір? Повернутися сходами угору і вийти крізь головну браму? Якби ж то.
«Хайме б не боявся» — спало Тиріонові на думку. Але потім він згадав, що саме зробив Хайме, узявся за євнухову руку і дозволив провести себе крізь чорноту, рухаючись услід тихому човганню шкіри по каменю. Варис ішов швидко, час від часу шепочучи: «Обережно, тут попереду три сходинки» або «Тут прохід хилиться донизу, пане мій».
«Я прибув до замку Правицею Короля крізь головну браму на чолі загону вірних мені людей» — подумав Тиріон, — «а вибираюся, наче щур у пітьмі, тримаючись за павучу лапу».
Попереду з’явилося світло — надто блякле для денного. Воно швидко наблизилося і перетворилося на склепінчасту пройму, зачинену ґратами. Варис видобув ключа, і вони ступили до малої круглої комірчини, звідки вело п’ятеро дверей, також заґратованих. У стелі зяяв отвір, до нього стіною збігала вервечка щаблів. З одного боку стояла жарівниця у подобі драконячої голови. Вугілля у роззявленій пащеці чудовиська вигоріло, але жарини досі блимали тьмяним жовтим сяйвом. Хай яке вбоге, світло дарувало розраду після суцільної пітьми проходів.
У комірчині на перехресті більше нічого не було, але на підлозі Тиріон помітив триголового дракона, викладеного червоними і чорними плитками. Якусь мить Тиріон морщив лоба, згадуючи, а тоді допетрав: «Це ж те саме місце, про яке казала Шая, коли Варис уперше привів її до мого ліжка».
— То ми під Баштою Правиці?
— Саме так.
Закляклі завіси обурено зарипіли, коли Варис потягнув на себе давно зачинені двері. На підлогу полетіли пластівці іржі.
— Оцим шляхом ми вийдемо до річки.
Тиріон повільно наблизився до щаблів, пробіг пальцями по найнижчому з них.
— А оцим я потраплю до моєї опочивальні.
— Тепер це опочивальня вашого ясновельможного панотця.
Тиріон глянув угору.
— Як високо тут лізти?
— Пане мій, ви заслабкі для такої необачності! Ще й часу бракує. Треба тікати.
— Я маю справи нагорі. Як високо туди лізти?
— Двісті й тридцять щаблів. Але якщо ваші наміри…
— Двісті й тридцять щаблів, а тоді?
— Тоді ліворуч веде прохід. Але ж послухайте…
— Чи далеко звідти до опочивальні? — Тиріон поставив ногу на нижчий щабель.
— Не більше як шістдесят стоп. Тримайтеся однією рукою за стіну, і відчуєте двері. До опочивальні ведуть треті.
Варис зітхнув.
— Але ви, пане мій, чините нерозумно. Ваш брат повернув вам життя. Невже ви бажаєте викинути його геть, а заразом і моє?
— Єдине, Варисе, що я наразі ціную менше за своє життя — це життя ваше. Чекайте на мене тут.
Тиріон обернувся до євнуха спиною і поліз угору, мовчки рахуючи щаблі.
Крок за кроком він занурювався у пітьму. Спершу Тиріонові ще було видно неясні обриси щаблів, за які він хапався руками, і груба сіра поверхня каменю під ними. Та чимдалі вгору пітьма густішала. «Тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять.» На тридцятому руки затремтіли від напруги, ще й груди сперло; довелося перепочити і відсапатися. Тиріон зиркнув униз і побачив тьмяне світло, майже затулене його власними ногами, а тоді продовжив шлях. «Тридцять дев’ять, сорок, сорок один.» На п’ятдесятому ноги вже горіли. Драбина лякала свою нескінченністю, здавалася нездоланною. «Шістдесят вісім, шістдесят дев’ять, сімдесят.» На вісімдесятому щаблі спина перетворилася на суцільну гризливу муку. Але він не припиняв руху, сам не знаючи, навіщо. «Сто тринадцять, сто чотирнадцять, сто п’ятнадцять.»
На двісті тридцятому щаблі у колодязі панувала суцільна пітьма, проте ліворуч відчувався плин теплого повітря, схожий на подих якогось великого звіра. Тиріон незграбно намацав підлогу і збочив з драбини у прохід. Той виявився ще тіснішим за колодязь — людині звичайного зросту довелося б рачкувати, але Тиріонові вистачило місця випростатися і піти на двох. «Нарешті знайшлося хоч щось, навмисне збудоване для карликів.»