— Дякую, — сухо відповіла Санса. — Я знаю, куди йти.
Але співець не поспішав відкланятися.
— Ласкава пані наказали вас привести.
«Привести?» Їй не надто сподобалося сказане слово.
— То ви тепер за стражника, абощо?
Колишнього сотника сторожі Соколиного Гнізда Мізинець увільнив од служби, а на його посаду поставив пана Лотора Брюна.
— Хіба вас треба сторожити? — легковажно запитав Марільйон у відповідь. — Щоб ви знали, я оце саме складаю нову пісню, та таку солодку і сумну, що розтопить навіть ваше крижане серце. «Троянда при дорозі» — ось як я її назву. Про дівчину-байстрючку, ще й таку вродливу, що з одного погляду причаровує кожного чоловіка.
«Я тобі не байстрючка! Я зі Старків, володарів зимосіцьких!» — кортіло їй відповісти співцеві. Та натомість вона лише кивнула і дозволила провести себе сходами та мостом. Висока палата стояла зачинена, відколи Санса з’явилася у Соколиному Гнізді. Санса зачудувалася, чого б це тітці закортіло її відчинити: адже зазвичай вона надавала перевагу вигодам своєї світлиці або теплій та затишній приймальні князя Арина, звідки відкривався огляд водоспаду.
Обабіч різьблених дерев’яних дверей високої палати стояло двійко стражників у небесно-лазурових киреях, зі списами у руках.
— Нікого не пускати, поки Алейна там із пані Лізою! — наказав їм Марільйон.
— З волі нашої пані, — відповіли стражники, пропустили їх і схрестили списи.
Марільйон рвучко зачинив двері та заклав їх третім списом — довшим і товщим, ніж у стражників. Санса відчула укол тривоги.
— Навіщо ви таке зробили?
— На вас чекають пані.
Санса роззирнулася занепокоєно. Пані Ліза сиділа на самоті у високому кріслі різьбленого оберіг-дерева. Одесну вона мала друге крісло, вище за її власне, з купою блакитних подушок на сидінні. Але князя Роберта у ньому не було. Санса хотіла сподіватися, що юному князеві полегшало, та Марільйон би їй однак не відповів, скільки не питай.
Вона рушила блакитним шовковим килимом між шерегами струнких, завтовшки зі списи, стовпів. Підлога та стіни високої палати зроблені були з білого, наче молоко, мармуру, пронизаного блакитними прожилками. Крізь вузькі вигнуті вікна уздовж східної стіни падали навскіс рукави денного світла. Між вікнами у високих залізних держаках стирчали смолоскипи, та жоден із них не палав. Сансині кроки м’яко глушив килим. Ззовні самотнім та холодним голосом висвистував вітер.
Посеред нагромадження білого мармуру навіть сонячне світло здавалося моторошно морозним… та не таким морозним, як її тітка. Пані Ліза вбралася у сукню вершкового оксамиту та намисто з сафірів і місячних каменів. Брунатно-рудаве волосся, зібране у товсту косу, падало через плече. Вона сиділа на високому княжому столі, спостерігаючи за наближенням небоги; пухке її обличчя червонілося під шарами фарби та пудри. На стіні за нею висів велетенський прапор — сокіл та місяць дому Арин у вершкових і блакитних кольорах.
Санса спинилася перед помостом і поштиво присіла.
— Ви посилали по мене, ласкава пані?
У вухах її лунав свист вітру і тихий передзвін струн Марільйона з дальнього краю палати.
— Я бачила, що ти зробила! — мовила пані Ліза.
Санса розгладила спідницю.
— Сподіваюся, князеві Роберту вже краще? Я не хотіла розірвати його ляльку, але він руйнував мій сніговий замок, і я лише…
— Ти надумала мені тут очі замилювати? — спитала тітка. — Я казала не про Робертову ляльку. Я бачила, як ти його цілувала!
У високій палаті аж похолоднішало — наче стіни, підлога та стовпи одночасно перетворилися на кригу.
— То не я цілувала пана Петира, а він мене.
Ліза гнівно роздула ніздрі.
— Чого б це Петир тебе цілував?! Він має дружину, яка його кохає — дорослу жінку, не мале дівчисько! Таке, як ти, йому ні до чого. Зізнайся, мала — це ти на нього накинулася. Саме так усе й було!