— Волю? — перепитала цікава Дані. — Ви про що?
— У Король-Березі ваші пращури звели велетенську твердиню під банею для своїх драконів. Її назвали Драконосхроном, і вона, хоча поруйнована, ще досі стоїть на пагорбі Раеніс. Там мешкали за днів минулих королівські дракони, і скидалося те помешкання на велетенську печеру, крізь залізні двері якої могли проїхати біч-обіч тридцять лицарів. І все ж було помічено, що жоден із драконів у Драконосхроні не досяг величини своїх предків. Маестри кажуть, що винуваті стіни навколо них і дах над головами.
— Якби стіни заважали рости, то усі селяни були б крихітні, а королі — завбільшки з велетнів, — мовив пан Джораг. — А я бачив здорованів, народжених у халупах, і карликів у замках.
— Люди є люди, — відповів Білоборід, — а дракони є дракони.
Пан Джораг пирхнув зневажливо.
— Яка глибока мудрість! — Лицар-вигнанець не плекав любові до старого, і не приховував цього від самого початку. — Та що ви взагалі тямите у драконах?
— Знаю я про них небагато, правда ваша. І все ж я трохи служив у Король-Березі, коли на Залізному Престолі сидів король Аерис, і ходив попід черепами драконів, що дивилися донизу зі стін престольної палати.
— Візерис розповідав про ті черепи, — відповіла Дані. — Узурпатор їх зняв і кудись заховав. Не міг терпіти, щоб вони дивилися згори на вкрадений ним престол.
Вона підманила Білоборода ближче до себе.
— То ви знали мого ясновельможного батька?
Король Аерис II помер раніше, ніж народилася його донька.
— Я мав цю велику честь, ваша милосте.
— Скажіть, а чи був він добрий до людей?
Білоборід, як міг, ховав свої почуття, і все ж вони ясно відбилися в нього на обличчі.
— Його милість… нерідко бував ласкавий та привітний.
— Нерідко? — Дані всміхнулася. — Проте не завжди?
— З тими, кого він вважав ворогами, король чинив дуже суворо.
— Розумна людина навряд чи захоче зробитися ворогом короля, — зауважила Дані. — А чи знали ви мого брата Раегара?
— Казали, що насправді принца Раегара не знав ніхто. Втім, я мав задоволення бачити його на турнірах, а також чував, як він грає на арфі зі срібними струнами.
Пан Джораг пирхнув.
— Так само, як і тисячі інших на святах урожаю. Ви ще скажіть, що служили при ньому зброєносцем.
— Ні, цього я не посмію сказати, пане. Зброєносцем принца Раегара був Милош Мутон, а згодом — Ріхард Добровуст. Коли вони вислужили остроги, принц висвятив їх у лицарі власноруч, і всі вони лишилися один одному добрими приятелями. Молодий князь Конінгтон також був принцеві другом, але найстарішим і найвірнішим завжди лишався Артур Дейн.
— Вранішній Меч! — радісно скрикнула Дані. — Візерис розповідав мені колись про його дивовижний білий клинок. А ще казав, що пан Артур був єдиний лицар у королівствах, рівний нашому братові у двобої.
Білоборід схилив голову.
— Не личить мені піддавати сумніву слова принца Візериса…
— Короля! — виправила Дані. — Він був королем, хоча й не правив ані дня. Король Візерис, Третій тако наречений. Але про що це ви казали?
Відповідь старого пролунала дещо несподівано; Дані закортіло краще її зрозуміти.
— Пан Джораг колись назвав Раегара останнім драконом. Адже принц мав бути неперевершеним воїном, щоб так зватися, хіба ні?
— Ваша милосте, — проказав Білоборід, — принц Дракон-Каменя був відважний та вправний лицар, але…
— Продовжуйте, — заохотила Дані. — Мені ви можете казати вільно все, що забажаєте.
— Воля ваша. — Старий сперся на важку міцну ковіньку. Чолом його пішли глибокі борозни. — Воїн, який не мав собі рівних… сказано гучно, ваша милосте, але блискучими словами не виграють битви.
— Битви виграють блискучими мечами, — буркнув пан Джораг. — А Раегар виблискував своїм добряче.
— Правда ваша, пане, але ж… Я бачив сотню турнірів і більше битв, ніж хотів би. І знаю одне: яким би дужим, швидким або вправним не був лицар, завжди знайдуться не гірші за нього. Можна виграти один турнір і відразу впасти на наступному. Лицаря може привести до поразки слизька латка трави — або, приміром, його вчорашня вечеря. Комусь раптову перемогу може подарувати зміна вітру…
Білоборід зиркнув скоса на пана Джорага.
— …а комусь — знак прихильності від панни, прив’язаний до руки.
Мормонтове обличчя спохмурніло, наче грозове небо.
— Пильнуй свого язика, дідугане, бо інакше…
Дані знала, що Арстан бачив пана Джорага на герцях при Ланіспорті. Вона знала і те, що у тому турнірі Мормонт здобув знак прихильності панни і пов’язав його собі на зап’ясток. Панну він потім узяв собі за дружину — то була Линеса з дому Вишестраж, друга його жінка, високого роду і надзвичайної вроди… але вона зламала йому долю і покинула його, лишивши по собі гіркі спогади.