Раптом на узбіччі щось ворухнулося у кущах; Мерет щосили натягнув повід і сягнув по меча. Але то виявилася білка.
— Дурна голова! — вилаявся він на себе і пхнув назад до піхов меча, якого не встиг і витягти. — Та ж розбійники не мають хвостів! Дідько, Мерете, опануй себе!
Серце гупало у грудях, ніби в якогось зеленого хлопчиська у першому його поході на війну. «Наче мені тут королівська пуща і її старе грізне Братство, а не жалюгідне збіговисько князя-блискавки.» На мить він відчув спокусу спуститися жвавою ристю з пагорба і пошукати найближчої пивниці. За те золото, що Мерет мав при собі, він міг залити пивом найостанніший спогад про Петира Пуздрю. «Хай би й повісили дурня… наче не він сам собі заслужив. А хіба ні? Було бігати за тією триклятою табірною шльондрою, ніби олень у охоті.»
У голові починало потроху гуркотіти — поки що тихенько, але Мерет знав, що далі має бути гірше. Він занепокоєно потер перенісся і винувато подумав, що дарма погано згадує про Петира. «Хіба я не такий самий був у його роки?» На щастя, відбувся лише сороміцькою хворобою. Та що з Петиром сталося, те сталося, докорами справі не зарадиш. Певно, що хвойди уміють вабити до себе чоловіків, а надто таких на вид, як Петир. Обсипане прищами обличчя, щоправда, не завадило йому одружитися… та мабуть, дарма, бо Петирова дружина мало що була вдвічі старша, то ще й учащала до ліжка чоловікового брата Вальдера. Принаймні, якщо вірити пліткам, яких у Близнюках одвіку ходило безліч. У тих плітках зазвичай годі було шукати правди, але цій Мерет охоче вірив: Чорний Вальдер — то такий зух, який завжди брав, що хотів, навіть коли йшлося про братову дружину. Едвинову дружину він теж не проминув — це вже знали усі й напевне; Вальда Вродлива також час від часу прокрадалася під його ковдри, а дехто подейкував, що і сьому пані Фрей він знав ближче, ніж дозволялося звичаями спорідненості. Не диво, що Чорний Вальдер досі не одружився: навіщо купувати корову, коли перше-ліпше вим’я саме вмовляє себе подоїти?
Стиха лаючись, Мерет ударив п’ятами коня і рушив угору схилом. Думка пропити золото була спокуслива, та він розумів, що як повернеться без Петира Пуздрі, то краще б зовсім не вертався.
Князеві Вальдеру скоро мало виповнитися дев’яносто і два роки. Вуха його недочували, очі недобачали, подагра змушувала пересуватися ношами. Сини стиха погоджувалися між собою, що на білому світі батькові лишилося вже недовго. «А коли його не стане, все зміниться, і то не на краще.» Батько був вередливий твердолобий старий із гострим, наче жало, язиком, та якщо він у щось на світі вірив, то це в те, що про родину треба дбати — навіть про тих у ній, хто його розгнівав чи розчарував. «Ба навіть про тих, чиїх імен і згадати не може.» Та коли батько помре, тоді…
Якби княжий стіл мав, як раніше, перейти панові Стеврону, то була б геть інша справа. Старий князь готував Стеврона собі на заміну впродовж шістдесяти років і забив таки йому в голову, що рідна кров є рідна кров. Але Стеврон не повернувся з походу на західний край у війську Молодого Вовка — «не здужав дочекатися спадку», як кепкував Ламаний Лотар, коли почув принесені круком вісті. А сини та онуки Стеврона — то були Фреї геть іншого штибу. Наразі спадкоємцем вважався пан Риман — тупуватий, упертий, жадібний. За Риманом у черзі йшли його сини, Едвин та Чорний Вальдер, а ті були ще гірші. «На щастя» — казав колись Ламаний Лотар, — «вони ненавидять одне одного більше, ніж нас».
Мерета брали сумніви, що то таке вже щастя. Та й сам Лотар міг виявитися небезпечнішим навіть за ту трійцю. Порізати Старків на весіллі Рослін наказав старий князь Вальдер, але усе обміркував та розписав саме Ламаний Лотар разом із Рузом Болтоном — аж до того, яку пісню грати після якої. За кухлем вина чи пива Лотар був приязний та веселий балакун, годі й бажати кращого товариства… проте Мерет ніколи б зайвий раз не обернувся до нього спиною. Нема дурних — у Близнюках можна довіряти лише повнокровним братам чи сестрам. Та й на тих не варто покладатися аж занадто.
Найпевніше, коли помре старий, кожен його син муситиме дбати про себе сам, і кожна дочка теж. Новий князь на Переїзді, певно ж, терпітиме у Близнюках скількись дядьків, небожів та інших родичів — тих, які йому припадуть до смаку, здадуться вартими довіри… а найвірогідніше — тих, які стануть у пригоді. «А решту випхає у три вирви: живіть далі, як самі собі знаєте.»
Таке майбуття тривожило Мерета понад усе. За три роки йому стукне сорок — застарі вже літа для життя заплотного лицаря… навіть такого, який має лицарське звання. А Меретова доля склалася так, що він не мав ані титулів чи посад, ані власної землі, ані грошей чи статків, хіба що одяг на хребті. Навіть кобила під дупою — і та не його. Щоб стати маестром, Меретові не вистачило розуму, септоном — побожності та доброчесності, найманцем — брутальної хоробрості. «Боги не обдарували мене геть нічим. Хіба самим життям, та й на те не надто розщедрилися.» Який тобі зиск уродитися в сім’ї багатого і могутнього князя, коли ти в нього аж дев’ятий син? Якщо порахувати усіх онуків і правнуків, то Мерет мав кращу надію на обрання верховним септоном, ніж на успадкування Близнюків.