Мерет на хвильку зупинився, склепив повіки. У голові гупало, наче то на весіллі стукав той клятий тулумбас. Здавалося, вже ні на що не лишилося сил, хіба що так-сяк триматися у сідлі. «Але ж я мушу їхати, мушу» — торочив собі Мерет, щоб не зламатися. Якщо він зуміє повернути Петира Пуздрю, то напевне вислужить ласку пана Римана. Петир був дитина нужденна й безталанна, але не мав ані крижаного серця Едвина, ані чорного норову Чорного Вальдера. «Хлопчина подякує мені за рятунок, його батько побачить мою вірність і знатиме, що такого відданого родича варто мати при собі.»
Але на те є надія, тільки якщо встигнути до заходу сонця з золотом у гамані. Мерет зиркнув на небо. «Саме час.» Ще б якось дрижаки у руках приборкати… Він сягнув по міха при сідлі, відкоркував і зробив довгий ковток. Вино було густе й солодке, темне, аж чорне… а на смак гідне хоч би й богів.
Колись мур Старокаменів оточував верхівку пагорба, наче вінець на голові короля. Відтоді од нього лишився підмурок і кілька нагромаджень викришеного каменю до пояса заввишки, поплямованих мшеддю. Мерет проїхав уздовж муру і знайшов місце, де колись мала стояти брамна башта. Тут руїни громадилися щільніше; він мусив злізти і повести кобилу в поводі між каміння. Сонце вже зникало на заході у купі низьких хмар. Схили вкривав ялівець і чортополох; усередині зниклих мурів бур’яни височіли аж до грудей. Мерет вивільнив меча у піхвах і сторожко роззирнувся, та жодного розбійника не побачив. «Може, збавте боги, я днем помилився?» Він спинився, потер скроні пальцями, але тиск за очима нікуди не зник. «От семеро клятих дідьків у семи пеклах…»
Звідкілясь із глибини замку крізь дерева та кущі почулася тиха музика.
Незважаючи на теплого кобеняка, Мерет затремтів, витяг міха і зробив ще ковток вина. «Скочити зараз на коня, гайнути до Старограду і там усе пропити. З розбійниками поведешся — добра не наберешся.» Те нице стерво на ймення Венда, в якої він сидів у полоні, наказала випалити йому на половинці дупи зображення сарни. Не диво, що дружина згодом його зневажала. «Е ні, я мушу скінчити справу. Одного дня Петир Пуздря може стати князем на Переїзді, Едвин-бо не має синів, а Чорний Вальдер плодить самих лише байстрюків. Петир не забуде, хто по нього їздив.» Мерет ковтнув ще вина, закоркував міха і повів кобилу крізь уламки каміння, хащі бур’янів та кілька змучених вітрами дерев у напрямку музики — туди, де колись, напевне, було замкове дворище.
На ґрунті товстим шаром лежало впале листя, наче трупи вояків після великої кривавої битви. На вивітреному кам’яному похованні сидів, схрестивши ноги, та перебирав пальцями струни на цимбалах чолов’яга у залатаному і вицвілому зеленому вбранні. Пісня, яку він награвав, була тиха, сумна і знайома Меретові. «У високій тій палаті королів давно немає, там примари до таночку Янка водить-закликає…»
— Ану зійди звідти! — мовив Мерет. — Ти сидиш на королі.
— Старого Трістіфера моєю кощавою дупою не налякаєш. Колись Бияк-за-Правду за тутешніх людей на смерть стояв, а зараз до нього ніхто і не прийде, пісеньки не заспіває.
Розбійник зістрибнув униз. Він був спритний, худорлявий, з вузьким гострим обличчям, але таким широким ротом, що посмішка мало не перетинала йому голову від вуха до вуха. На чоло звисало кілька пасем ріденького брунатного волосся; чолов’яга відкинув їх вільною рукою та промовив:
— То ви мене, ласкавий пане, вже й забули?
— Тобто? — насупився Мерет. — А відки мав пам’ятати?
— Та я ж співав на весіллі вашої дочки. І непогано співав, щоб не збрехати. Отой Баш, за якого вона пішла, був мені родич. Ми усі у Семиструм’ї родичі. Та коли настав час платити обіцяне, він чомусь родичатися роздумався.
Співець знизав плечима.
— А чого це ваш вельможний батечко ніколи не кличе мене до Близнюків? Боїться, що я не досить гучно співаю? Чув я, він полюбляє, щоб лунало хвацько та дзвінко.
— Золото приніс? — запитав ззаду грубіший голос.
Меретові раптом пересохло у горлі. «От кляті розбійники… завжди їх у кущах повно.» Так само було тоді у королівській пущі: ти думав, що запопав п’ятьох, а на тебе наче нізвідки вистрибувало ще десятеро.
Коли Мерет обернувся, то побачив навколо себе строкату і зловісну зграю висохлих старих та зелених юнаків, молодших за Петира Пуздрю, вдягнених у грубе домоткане ганчір’я, виварену шкіру, шматки обладунків, знятих з убитих ворогів. З ними була жінка, огорнута кобеняком із каптуром, чи не втричі більшим за неї. Мерет надто налякався, щоб рахувати, але людей у зграї було з півтора, коли не два, десятки.