— Я тебе питаю! — До нього звертався бородатий здоровань з кривими зеленими зубами та зламаним носом, вищий за Мерета, хоча не такий череватий. Голову йому вкривав шоломець, а широкі рамена — латаний жовтий сіряк. — Де наше золото?
— У саквах. Сто золотих драконів. — Мерет прокашлявся. — Ви їх матимете, коли я упевнюся, що Петир…
Не встиг він доказати, як кремезний одноокий розбійник хутко виступив наперед, спритно обнишпорив сакви, як от тобі раз, і знайшов там гаманця. Мерет рушив був ухопити його за комір, та роздумався. Розбійник розплутав шворку, вийняв монету і спробував її на зуб.
— На смак таке, як треба.
Зважив гаман у руці й додав:
— І на вагу ніби теж.
«Зараз вони заберуть золото, а Петира не віддадуть» — перелякався Мерет, а уголос мовив:
— Я привіз увесь викуп. Усе, що вимагалося!
Долоні його пітніли, і Мерет витер їх об штани.
— Котрий з вас Берік Дондаріон? — запитав він сторожко.
Дондаріон був лицар і вельможа, перш ніж перевернутися на розбійника; може, хоч він зберіг якісь рештки шляхетності.
— Та я ж, хто, — відповів одноокий.
— Брешеш ти, Джаку, як собака! — відповів бородатий здоровань у жовтому сіряку. — Нині моя черга бути князем Беріком.
— То я тепер мушу бути Торосом? — зареготався співець. — На жаль, мосьпане, князя Беріка справи тримають деінде. Часи зараз неспокійні, усюди киплять битви. Але ми вам дамо ради не гірше за нього, майте певність.
Чомусь замість певності Мерет відчув безліч страхітливих сумнівів. На додачу в голові страшенно гупало. Ще трохи — і він зарюмсає.
— Ви маєте ваше золото, — вимовив він. — Віддайте мені небожа, і я відси зникну.
Петир був йому радше нерідний онук, ніж небіж. Та пояснювати Мерет не мав ані часу, ані охоти.
— Він у божегаї, — мовив жовтий сіряк. — Ходімо. А ти, Зарубе, тримай панського коня.
Мерет неохоче віддав повід… але хіба мав інший вибір?
— Міха дозвольте узяти, — почув він власні, вимовлені несамохіть слова. — Вина випити, аби не…
— Ми таким не наливаємо! — обірвав його жовтий сіряк. — Сюди. Ходи за мною.
Під п’ятами хрумтіло листя; кожен крок устромляв гостру шпичку просто Меретові у скроню. Йшли вони мовчки, під дмухання вітру. Коли Мерет незграбно перебрався через укриті мохом руїни, що лишилися від головного кам’янця замку, йому в очі вдарили останні промені сонця на заході. За кам’янцем лежав замковий божегай.
На дубовій гілляці у міцно затягнутому на довгій тонкій шиї зашморгу висів Петир Пуздря. Очі його викотилися зі зчорнілого обличчя, мовби витріщаючись на Мерета з докором. «Спізнилися ви» — проказували очі до нього. Але ж він не спізнився. «Не спізнився я!» Він приїхав точно у сказаний йому час.
— Ви його вбили! — кавкнув Мерет.
— На розум гострий, мов валірійський клинок, — зауважив одноокий. — Аж страшно!
У Меретовій голові тупотів велетенський зубр. «Змилуйся, Вишня Мати» — подумав він.
— Але ж я привіз золото!
— Це ви слушно вчинили, — схвально посміхнувся співець. — Ми його неодмінно пустимо на добрі справи.
Мерет відвернувся від Петира. До горлянки підпирала жовч.
— Ви… ви… не маєте права!
— А таки не маємо, — відповів жовтий сіряк. — Зате маємо вдосталь мотуззя.
Двоє розбійників ухопили Мерета за руки та міцно зв’язали їх за спиною. Глибоко вражений, він навіть не опирався.
— Ні… — тільки й спромігся вичавити він із себе. — Я ж тут, аби викупити Петира. Ви казали, що як устигну з золотом до заходу сонця, то його не зачеплять…
— Теє-той, — мовив співець, — тут ви, мосьпане, нас упіймали. Прибрехали ми вам трохи. Та що вже поробиш.
Одноокий розбійник виступив наперед із довгим сувоєм конопляної мотузки. Один її кінець він завив навколо Меретової шиї, щільно затягнув і зав’язав під вухом міцного вузла. Інший кінець одноокий перекинув через гілку дуба; упіймав його здоровань у жовтому сіряку.
— Що це ви робите? — Мерет розумів, яку дурню верзе, але досі не міг повірити в те, що відбувалося. — Ви не насмілитеся повісити Фрея!
Жовтий сіряк зареготав.
— Бач, які вони всі кумедні! Отой рябий хлопчина теж таке казав!
«Ні, цього не може бути. Вони не сміють!»