— Пан батько заплатять! Я вартий доброго викупу… більшого, ніж Петир… принаймні удвічі!
Співець гучно зітхнув.
— Князь Вальдер слабкий на очі та ноги, але ж не на розум. Двічі він на один гачок не зловиться. Наступного разу, боюся, надішле нам не сотню драконів, а сотню мечів у дужих руках.
— І надішле! — Мерет спробував прикинутися суворим та розгніваним, але голос його зрадив. — Надішле й тисячу, аби винищити вас до ноги!
— Аби винищити, спершу нас треба знайти. — Співець зиркнув скоса на бідолашного Петира. — Та й чого журитися — все одно двічі не повісять.
Він видобув із цимбал якийсь сумний наспів.
— Та годі, припиняйте сцятися в штани. Лишень відповісте на одне питаннячко, і я скажу, щоб вас відпустили.
Коли йшлося про його життя, Мерет ладен був розказати що завгодно.
— Що ви хочете знати? Я скажу правду, клянуся!
Розбійник заохотив його привітною посмішкою.
— Тут таке діло… ми шукаємо одного збіглого собаку.
— Собаку? — Мерет нічого не зрозумів. — Якого собаку?
— Такого, що відгукується на ім’я Сандор Клеган. Торос каже, він прямував до Близнюків. Ми зустріли перевізників, котрими він перебирався через Тризуб, і бідолашного п’яничку, якого той обчистив на королівському гостинці. А на весіллі ви його, часом, не бачили?
— На Червоному Весіллі? — Меретові трохи не лускав череп, але він зібрав останні сили, щоб пригадати. У Близнюках тоді коїлося казна-що, та якби хтось помітив Джофріного хорта у одному з замків, то згадав би про нього хоч словом. — Ні, в замку його не було… не на головному бенкеті… може, на байстрюцькому або у таборах… ні, хтось би мені розповів…
— З ним мала бути дитина, — додав співець. — Маленька тоненька дівчинка років десяти. Або хлопчик того самого віку.
— Та ні, — відповів Мерет. — Нічого такого не чув.
— Не чули? От біда. Ну гаразд, бувайте. Прошу пана до гілляки!
— Ні! — гучно заскиглив Мерет. — Ні, не треба, я ж вам відповів, ви казали, що відпустите!
— Е ні. Я сказав, що СКАЖУ, аби вас відпустили. — Співець зиркнув на жовтого сіряка. — Осьо кажу. Гей, Лиме, ану відпусти його!
— За сраку себе вкуси, — коротко і вагомо відповів здоровань.
Співець перевів погляд на Мерета, безпорадно стенув плечима і заграв «Чорний Робін у петлі повис того дня».
— Благаю! — Рештки Меретової мужності спливали ногами донизу. — Я ж вам нічого не зробив! Я привіз золото, як ви казали. Відповів на запитання. Я маю дітей!
— А Молодий Вовк уже не матиме, — відповів одноокий.
У Меретовій голові од болю згасали останні думки.
— Він зганьбив нас! Уся держава з нас сміялася! Ми мусили змити пляму з нашої честі!
Саме так казав його батько. І додавав іще чимало іншого.
— Може й так. Що ми, брудне селюче бидло, можемо знати про панську честь? — Жовтий сіряк тричі обвив долоню кінцем мотузки. — Де нам відрізнити чесну битву від кривавого свавілля?
— То не було свавілля! — тоненько верескнув Мерет. — То була помста, на яку ми мали законне право! Це війна! Аегон, бідолашний простак, нікому не шкодив, ми його кликали Дзвоником… а пані Старк йому горлянку перетяла! У таборах ми втратили з півсотні людей. Пана Гарса Добручая, Кайриного чоловіка, та пана Титоса, Яредового сина… хтось йому голову сокирою розвалив… Старків лютововк задавив чотирьох наших вовчурів, одірвав старшому псяреві руку від плеча… а в ньому стріл уже стирчала сила-силенна…
— Коли ви усіх дорізали, то пришили вовчу голову на шию Робба Старка. Так чи ні? — запитав жовтий сіряк.
— То батько наказали. А я лише пив! Хіба можна вбивати людину за пиття вина? — Раптом Мерет дещо згадав. Дещо таке, що могло його врятувати. — Кажуть, князь Берік завжди чесно судить людей і не дозволяє їх убивати, якщо ніхто не засвідчить їхню вину. А на мені вини немає! Червоне Весілля задумав панотець, а з ним Риман і князь Болтон. Лотар поставив намети так, щоб вони впали, посадив стрільців на галереї з музиками, Байстрюк Вальдер очолив напад на табори… то їх вішайте, не мене! Я ж лише випив трохи вина… ви не знайдете проти мене жодного свідка!
— Отут ви помиляєтеся, ласкавий пане. Вже знайшли. — Співець обернувся до жінки у каптурі. — Прошу пані?
Розбійники розступилися, і вона вийшла наперед, не кажучи ані слова. Коли з її голови впав каптур, Меретові груди захолонули і стиснулися, подих перехопило. «Ні. Ні! Я ж бачив її смерть! Вона була мертва день і ніч, а тоді її роздягнули голісіньку і кинули тіло у річку. Раймунд розітнув їй горло від вуха до вуха. Вона померла!»
Кирея та комір ховали рану, завдану ножем його брата. Але обличчя виглядало ще страшніше, ніж він пам’ятав. Плоть набрякла і розм’якла у воді, набувши кольору скислого молока. Половина волосся зникла, інша стала біла та крихка, як у столітньої старої. Нижче від волосся, на обличчі — там, де вона дерла себе нігтями — лишилися смуги пошматованої шкіри та чорної крові. Але найгіршими були очі. Вони бачили його і палали ненавистю.