Гасан знову входить. Марта повертає ковдру на місце. Навіть трохи її розрівняла.
ГАСАН: Дай бодай щось, викину її в іншому місці.
МАРТА: Жива?
ГАСАН: Ледь.
МАРТА: Дивиться.
ГАСАН: Це ні про що не говорить.
МАРТА: Де ви її знайшли?
ГАСАН: Та вони ховаються в кожному кущі, як суки.
МАРТА: Де ви знайшли оцю?
ГАСАН: Її і ще одну таку саму привезли до самого моста якоюсь розвалюхою.
МАРТА: Хто?
ГАСАН: Цим іменем я не оскверню свого рота (плює).
МАРТА: Хто, скажи.
ГАСАН: Піди, як розвидниться, на міст, і подивися сама. Розвалюха залишилася, там вона і згниє. На ній написано: ПОДАРУНОК ВІД... Написано: РІЗДВЯНІ ВІТАННЯ ВІД...
МАРТА: Де ота друга?
ГАСАН: А те саме написано і в неї... ти тільки підніми те покривало, те саме написано і в неї на... (Йде в бік нош.)
МАРТА: Облиш, іди геть! (Кидає йому дві цигарки.)
ГАСАН: Добре, якщо тобі не подобається... У нас є ще такі «апартаменти».
Береться за ноші.
МАРТА: Облиш.
ГАСАН: Штовхай, неси, облиш...
МАРТА: Ану виходь. Це жіноча кімната.
ГАСАН: Срав я на жіночу кімнату. Тут за кращих часів різали й потрошили на п’яти таких столах.
МАРТА: Морг.
Марта під покривалом знімає із запобіжника револьвер.
ГАСАН: На тебе треба одягти гамівну сорочку. Які в біса апартаменти, які сраки-мотики... Смітник для відходів. Смітник, де отакі нещасні суки викидають оте, що тамті — хай буде прокляте їхнє ім’я — в них запхали.
Марта витягає револьвер з-під покривала.
ГАСАН: Стережися ти: якщо не хтось інший, то сорочку на тебе одягну я.
Береться за ноші.
МАРТА: Клянусь дитиною! (Марта піднімає револьвер.)
ГАСАН: Що мертве — те мертве, Марто. (На мить замислюється.) Ну добре. Байдуже, де вона здохне. Як і тій другій, яку нам, дякую за запитання, подарували мертвою. У чому зараз різниця? В тому, що оця отримуватиме тут буханку хліба ще якийсь день. А ми могли її одразу поховати. Надворі сутеніє. День закінчився. Кому сьогодні судилося, той вже поїхав... (Береться за ноші.)
МАРТА: Облиш. Іди геть!
ГАСАН: Якого хріна я переживаю... Вона твоя.
Грубо перекидає її на кам’яне ліжко. Виходить. Марта ховає револьвер у дрова. Потім перевіряє, чи Гасан справді пішов.
МАРТА: Як ми тебе зватимемо?
Обрис під покривалами мовчить.
Ми самі. Переді мною не потрібно прикидатися. Хочеш помитись?
Марта підходить до нош, трохи піднімає покривало.
Ну, ласкаво просимо! Господи! (Вкриває її.) Ти можеш рухатись? Хоч якось? Давай, підніми долоню, якщо мене чуєш, і стисни її, отак.
Обрис на кам’яному ліжку не ворушиться.
Але ж ти можеш хоча б щось...
Кидається знову до ліжка, трусить нею. Жінка в її руках як лялька.
Ти дивишся! Але чи ти бачиш? Бачиш мене? Марта! Вдовиця! Якщо ти й бачиш мене, Марту, ти не бачиш, що я вдовиця.
Марта потім заспокоюється у своєму кутку.
Що вони з тобою зробили, щастя б їм не видіти. Змії б їм мозок випили! Навіть імені сказати не можеш. Якщо ти взагалі його пам’ятаєш. Деякі жінки забули й ім’я. Так для них і краще. Нащо їм ім’я? Туди, де їх знають на ім’я, вони з таким багажем повернутись не можуть. Звісно, багаж можна й забути на будь-якій станції, якби він не кричав. Але він кричить. Можеш його втюхати добрим людям. Не в кожної народжується Божий син.
Мартине обличчя розпливається в широкій усмішці.
Мій теж не зміг воскреснути. Я не Марія. Я Марта. Я ще ніколи не бачила уві сні ангела. Тому ти з’являєшся — бум, ніби впала з неба: без будь-яких попереджень. Минулої ночі я взагалі нічого не бачила уві сні. Як це витлумачити? Все ж таки це знак!
Марта низько вклоняється перед кам’яним ліжком і тим, що вкрите на ньому.
Ласкаво просимо! Я знала, що рано чи пізно ми мусимо торкнутися дна нещастя, і потім все йде до кращого!
Марта у своєму кутку заспокоюється. З купи перед триногою табуреткою, на яку вона сіла біля печі, бере Книгу, запалює цигарку і читає з насолодою, ніби й сама трохи розпливлася в димі й парі, що піднімається з горщика, в якому щось вариться.
«Тоді прийшла година, коли у місті загинула остання людина. Це сталося в той момент, коли був зруйнований останній будинок. Перші Володарі Війни сказали: «Ви нас не обдурите. Ми тут стоїмо непохитно і ми маємо твердий намір вистояти. Немає будинку під сонцем, зруйнованого так, щоб його не можна було руйнувати далі». Володарі Війни з іншого боку не залишилися в боргу: «Ви нас не обдурите. Ми й далі вбиватимемо вас. Немає такого мерця, який би не міг бути ще мертвішим. А навіть якщо він і наймертвіший, хіба нам краще? Ми вже давно мертві, але все одно воюємо, наш твердий намір — вистояти».