З-поміж багатьох джерел особливо важливими для мене були дві книжки: Marija von Welser. Am Ende wünscht du dir nur noch den Tod («В кінці ти бажаєш ще тільки померти»), Knaur Verlag, München, 1993, та Alexandra Stiglmazer, Massenvergewaltugung. Krieg gegen die Frauen («Масові зґвалтування. Війна проти жінок»), Kore Verlag, Freiburg i. Br. 1993.
Інес & Деніз
«А вся наша надія — на тому боці»
У якісь давні часи, коли Боснією ще їздили потяги, в одному з них, славному «Олімпіку» (де пасажирам видавали «сухий пайок»), я отримав у подарунок історію, яка надто добра, хоч і не надто весела, щоб могла бути вигаданою. Я чув її в купе краєм вуха від двох незнайомців, яким моя присутність не заважала, але й не була потрібною. Історія така. Якась німкеня втратила сина на Другій світовій, десь, як вони сказали, «у цих лісах», крізь які нас віз славний потяг. Коли в її житті майже все підійшло до кінця, вона вирішила наблизитися до місця зникнення її сина. Продала все, що мала і могла, і вирушила, можливо, тою самою залізницею, яка у паузі між війнами (другою і третьою, «тридцятирічною війною у Боснії»), ще функціонувала як залізниця. Приїхала в село, яке мало бути отим, що вона шукала, йдучи слідами своєї сумної легенди. У тому будинку жила боснійка, про яку вона довідалася, що та (щоправда, «на іншому боці», але «також десь тут, у цих лісах») втратила сина. Дві матері організували спільне господарство, і вони живі «ще й тепер, якщо не померли». «А знаєш, — докинув у кінці чоловік з купе, — у німкені було в сто разів більше грошей, аніж у нашої. Хоча обидві віддали свою кров і плоть».
Цей санчопансівський реалізм повернув мене у момент, коли історія була завершена, до дійсності. І я її відтоді не торкався, феї віднесли мене деінде. У Відні, у жовтні 1996 року, будучи, як це у нас навчилися трохи евфемістично називати, «добровільним емігрантом», я зустрів Мілоша Лазина. Звичайно, така зустріч сталася у Відні, місті, яке пережило свій «радісний апокаліпсис», і не раз, місто, в якому завжди зустрічалися «добровільні» і менш «добровільні» емігранти з південнослов’янських теренів, від вигнаних хорватських «свідомих студентів» з оточення Радича, «національних борців», діячів Комінтерну, до нас, теперішніх, приречених на «добровільне». Лазин емігрував з Белграда перед війною, яка перервала його блискучу кар’єру. Він мав на прикметі двох прекрасних актрис, одну француженку, іншу — боснійку, і хотів зробити щось на тему розуміння, тобто нерозуміння культур. Я витягнув з кишені історію з «Олімпіка», яку до того моменту вже майже забув. Від нашої розмови у віденському ресторані «Griensteidl», який вже бачив багато таких, як ми, триває наша спільна робота над виставою «Інес & Деніз». Я спочатку трактував цю назву як робочу, але мені Лазин з Парижа повідомив, що «жіноча частина команди» — Інес Фанчович та Деніз Бональ — відреагувала на цю робочу пропозицію із захопленням, яке зобов’язує письменника. Назву села Інес ми визначили як Чудове. Ми вирішили, що в Інесиному будинку колись була пошта. Чудове було місцем, до якого колись їздили. Ми трохи мали на увазі і «потяги без розкладу», ремінісценцію на час, коли все видавалося простим, що в найновішій історії обернулося утопією, навіть вбивчою. Але основною була ідея про двох Великих Матерів, тож у такий спосіб і ця моя третя боснійська драма (дві попередні — це, звичайно, «Гамллет», аніскільки не менше замовчуваний і «дорого оплачений» «Хорватський Фауст», і «Шкіра Змії»), має присвяту Йоганну Якобу Бахофену і його епохальним, завжди знову замовчуваним і знову віднайденим відкриттям про матріархат, тобто про Материнське право. З політичної точки зору, ідея цієї зустрічі, тобто її програма, має утопічний характер. Деніз у п’єсі — німкеня, у кожному разі, мати завойовника, отих завойовників, які у Боснії, аж до найновішої війни, не зупинялися ні перед чим. Утопічним є задум, що, наприклад, після бійні під Верденом могли б зустрітися німецька й французька матері і над горою трупів своїх дітей винести якийсь вирок війні, рішення, «що з цим покінчено». Щось від такого утопічного пристрасного бажання (у сенсі конкретної утопії Блоха), у вигляді якихось хімічних слідів надії, отримує своє право, свій голос, наприклад, у деяких монологах Марти у «Шкірі Змії». У реальності щось таке трапляється винятково, як химерність. Тому й перші критики вистави «Інес & Деніз» акцентують цей момент химерності. Але, по суті, саме тому, що цей утопічний момент вони вважають химерним, яким він de facto і є, у Боснії, яку я, звісно, беру як метафору ширшої території і нашого сумарного нещастя, ще жодна війна не закінчена. Тут особливо небезпечними є актуальні офіційні хорватські пусті фрази про «примирення», у синхронному й діахронному сенсі. Таке «примирення», у паузі між «дипломатичними ловами», служить певного типу розвагою для тих, хто своїм параноїдальним проектуванням ці війни й спричинив. Тому ті, що розпочали війни, і не можуть завершити нічого з того, що розпочали, хоча вони цілком у стані удавати, що «мети досягнуто». Для них «примирення» зводиться до ось чого: жертва встає з могили і просить свого ката, щоб він їй пробачив за те, що мусив її знищити. І тоді кат починає судовий процес через цей «примус», а потім — пробачає! Я ж, навпаки, сьогодні абсолютно переконаний — а мало є речей, в яких я так упевнений, — що «помиритися» можуть і мають право лише жертви. У «Інес & Деніз» йдеться тільки про таке примирення: боснійська мати уводить німкеню в статус жертви, після «поминок» на уявних могилах, на якихось неіснуючих стечках[3]. Це, у двох словах, драма «Інес & Деніз».