Але це, як ми у Відні задумали, також драма відмінностей, драма про (не)порозуміння. В антропологічному сенсі, вистава Лазина — значущий експеримент. За його бажанням, ситуація, в якій Інес (Фанчович) і Деніз (Бональ) не розуміють одна одну в реальному житті, залишена і на репетиціях, і у виставі. Актриси не розуміють реплік, вони, їх, одначе, відчувають. І те, як вони це роблять, пробуджує, ВСЕ Ж ТАКИ, надію, там, де її найменше — у Боснії. «Лише через тих, хто не має надії, надія нам дана» (Вальтер Беньямін).
Але Боснія, принаймні для мене, вже споконвіку також міфічний простір, який політика може тільки зробити нещасним. У Боснії казки вже не функціонують, а це, можливо, важче перенести, аніж факт, що вже не курсує згаданий славний потяг. Дві Великі Матері виконують «величезну роботу», заявляють urbi et orbi, що все «закінчилось», але тоді мусять знову тікати. Вони хочуть закінчити Другу світову війну у Боснії, там, де ще не закінчена жодна війна, а особливо не Друга. Вона потім переходить у третю.
Міфічний простір міститься у тому, що в драмі говорить Інес, а те, що Інес говорить, давно зібрав Натко Ноділо у книгу «Стара віра хорватів і сербів» (1885-1890), див. дорогоцінний передрук «Логоса» (Спліт, 1981). Словом, це ті самі або схожі джерела, як і в «Шкірі Змії», котрі дали мовний та міфологічний субстрат для того, що говорить у драмі Азра. Вона, щоправда, мусульманка, але Ноділо займається «старою вірою», дохристиянською, яка мала (що тепер гарантовано викличе різноманітні судоми) спільне коріння; великі світові релігії, і схизми теж, отже, апостоли і апостати, розділили те, що в сенсі міфологічних засновків було сплавом. Але зараз не про це.
Деніз же як німкеня приносить у Боснію інший міфологічний багаж. У Гете я знайшов прекрасну казку про Мелюзіну, фею, яка може зменшуватися, коли бачить грубість, і тому може подорожувати у власній скриньці. Звісно, йдеться про метафору, яка в театрі, однак, мусить бути конкретною. Казки мають свою специфічну конкретність, навіть строгість, що Мілош Лазин умів поважати.
Наша радість була великою, коли у коментарях «Gallimard» до французького видання «Років мандрів Вільгельма Мейстера», де Гете «зробив обробку» мотиву Мелюзіни, ми з’ясували, що йдеться про варіант французького джерела. Уся ця наша вистава була створена як французько-боснійська коопродукція, і нам здалося, що, вставивши цю казку у драму, ми повертаємо французькій традиції те, що «вкрав» у неї Великий Олімпієць. І так «Олімпіком» (гарні спогади) коло замикається.
Текст я писав у монастирі, який називається Шартрез, отже, в монастирі картузіанському, у Вільневі біля Авіньйона. Тут, лише з того боку Рони, в часи пап і антипап був колись центр світу. Тут Прованс, Середземномор’я, тут ми вдома. Сьогодні тут уже не живуть картезіанці, як у словенському Плетер’ї; єдиними монахами, можна було б сказати, якогось вищого (не)щастя, були ми, маленька команда «Інес & Деніз». І люди, як-от Франсуаз Війом або Даніель Жирар з Центру драматургічного письма, що був розташований у Шартрезі, які у спосіб, котрий у теперішньому напливі загальної байдужості є рідкісним, чували над кожною сторінкою, кожною сценою. До того ж ішлося про текст, який вони на рівні мовної традиції (а що у Франції є важливішим за мовну традицію?) могли розуміти лише наполовину. Так само, як і паризька актриса, визначна письменниця, Деніз Бональ.
Коли я в квітні 1997 року почав працювати у Шартрезі над текстом «Інес & Деніз», над монастирем світилася комета. Трьом Царям уже цього було б достатньо, аби повірити, що йдеться про місце якоїсь незвичайної події. Ми, сьогоднішні, знаємо, що комета — не що інше, як шматок криги, який мчить безкраєм. Тому ми її не наслідували, хоча у неповторні миті, які називаємо натхненням, обіцяли саме це. В кінцевому підсумку, шматок криги дійсності перемагає будь-яке натхнення.