Боснія також була натхненням для багатьох і для багато чого. Зараз це натхнення здається переможеним дійсністю, від якої усмішка застигає на вустах. Хвостаті зірки у давнину провіщали дуже різні речі: благу вість, з одного боку, нещастя й війни, з іншого. У Боснії, як я вже казав, по-справжньому не завершена ще жодна війна. Тому й не можна сказати, і драма говорить про цю неможливість, чи ми сьогодні у Боснії, постдейтонській неможливій країні, перебуваємо наприкінці одного чи вже на початку наступного циклу воєн. Як у випадку міфічної змії, яка кусає свій власний хвіст, могло би бути так, що кінець і початок є тим самим. Однак, драма «Інес & Деніз» пропонує ескіз примирення, пов’язаного з дуже давнім сенсом цього слова, який давні греки описали чудесним перетворенням Ериній на Евменід, і це примирення, завдяки тому, що сюрреалісти називали «торжеством об’єктивного випадку» (саме цього, «химерного»), у світі, який драма описує, видається навіть можливим. Але тоді налітає найреальніша дійсність, а це в Боснії завжди було чимось жахливим, і людям, і навіть двом богиням найкраще бути меншими від піщинки. Мініатюрність Мелюзіни — це приблизно стільки доброти, скільки світ ще може стерпіти і якось сховати у надійному місці — у темряві завжди мандруючої скриньки. Крім того, драма «Інес & Деніз» — маленький внесок у опис часів після розпаду соціалістичної утопії, часів, які ми могли б описати як часи назагал «зменшених очікувань». Те, що зі зменшенням очікувань зменшуються і люди у своїй людськості (у людських вимірах), здається, на жаль, ймовірним результатом.
У Провансі, де розташований Шартрез, було би в майбутньому, звісно, природніше, та й краще, писати п’єсу про любов, а не отаку, яка є п’єсою про ненависть і сліди її спустошень на території, яку завжди і знову роблять нещасною. Але, якщо добре подумати, «Інес & Деніз» і є драмою про любов, причому велику, хоча вона в епоху «зменшених очікувань» і ховається у світ Мелюзін та інших дрібних з’яв та істот.
Працювати у Шартрезі і бути з французькими друзями — справжній привілей, а це тому, що серед цього картузіанського мікрокосмосу, який сам по собі є філософією, дуже важко повірити в те, що згадана комета — справді лише шматок криги, який мчить крізь чорноту, глуху чорноту.
Прем’єра «Інес & Деніз» відбулася у Сараєві (де ж іще), 21 жовтня 1997 року, у художній майстерні Національного театру, на березі Міляцки.
Дійові особи:
ІНЕС
ДЕНІЗ
ГОЛУБИ
Телеграф, допотопний
1. Ціммер Фрай!
Кімната в будинку, у боснійській глушині. Перед фотографією молодого чоловіка догорає лампадка.
Тягнучи велику скриню, втомлено входить Деніз. Скриня обклеєна багатьма наліпками, а найбільші з них — ті, що на різних мовах визначають, де верх, а де низ і просять: «Не кантувати!»
ДЕНІЗ: Отже, я приїхала. (Сідає на скриню). Це тут або ніде. (Озирається). Це місце не обіцяє багато щастя. Є хтось? Тут, напевно, багато мишей. Я мишей не боюся. Не так, як людей. (Дивиться перед собою у темряву). Я так втомилася, що найохочіше би зараз одразу впала до ліжка.
Крізь щілину у скрині видно, що її нутрощі освітлюються. Чути зворушливий спів дитини.
Інес сидить у кімнаті, у своєму потертому кріслі.
ДЕНІЗ (легенько стукає по скрині): Не зараз! Хоча найкраще було б...
Музика і світло зникають.
ДЕНІЗ: Я скажу вам усе. Але чому я зараз почуваюся такою невпевненою? Люба пані, я поясню вам одразу те, що можна пояснити. Я аж ніяк не хочу порушувати ваш спокій. Я, звичайно, не думаю, що моя поява була тим, чого ви, пані, могли побажати у якомусь прекрасному сні. Якщо можете прийняти мене, я б розпакувалася.
Якщо ви мене прийняти не можете, я не знаю, що мені робити. Коли я була дівчинкою, я теж мала бабусю в селі. Я можу ночувати у голуб’ятнику, у курнику або на сіні. Мені чомусь здається, що ми розуміємо одна одну? Я заплачу будь-яку розумну ціну, яку ви назвете. Скільки я тут залишатимусь — цього вам сказати не можу. Я почуваюсь якоюсь вим’ятою. Я б охоче прийняла душ. (Витягає жмуток проїзних квитків). П’ять потягів, пані. Колись це буде гарний спогад. В останньому потязі мене облили ракією. (Обнюхує себе). Було дуже багато людей. Дуже багато людей тут подорожує. А потім ще й дорога з вокзалу сюди: пікап. Перший справді люб’язний чоловік, якого я зустріла під час подорожі. Обнюхав мене, як собака. Облизнувся. Він мені сказав, що ви здаєте кімнати. Будинок відповідає опису, та й і ви, пані, добре відповідаєте вашому опису. Це або тут, або ніде.