ДЕНІЗ (перед фотокарткою з лампадкою, яка догорає): Дуже гарний хлопець. Здається, що форма на світлині обмежує рухи мрійника.
ІНЕС: Тоді дістають по дупі. Хто це в тебе на фото? Облиш сірники. Дістають по дупі. На-на-на!
ДЕНІЗ: Немовля? По дупці, ясно. Легенько.
ІНЕС: Твоє немовля? Син. Немовля у формі. У німців так. Ти німкеня, і ти народила чоловічка у формі.
ДЕНІЗ: Ваш син? Дуже показний. У нас він мав би успіх. Багато жінок задивлялися б на нього. (Піднімає свічку, щоб краще освітити фотографію.) По очах бачу, що його вже немає серед живих. Фотографії, пані, теж змінюються від довгого і постійного споглядання, як і самі по собі. Де його могила? (Деніз перехрещує руки на грудях, потім піднімає їх, створюючи знак хреста.)
ІНЕС: Займайся своїми справами.
ДЕНІЗ: Де він спочиває? Хорв.: Де тут могила?
ІНЕС: Ми тут не надаємо жодної інформації.
ДЕНІЗ: Щойно розвидниться, підемо на його могилу. Хорв: Де там могила? Скажіть.
ІНЕС (показує на груди і живіт): Тут.
ДЕНІЗ: Ви не знаєте?
Інес робить невизначений жест у бік лісу.
ДЕНІЗ: Ви з мене знущаєтесь?
Знову впала зірка, там, просто в ту крону. Це неправда. Я цього бажання не загадувала. Інколи немає нічого гіршого за мрію, яка раптом здійснюється. (Бере коробочку сірників, починає їх запалювати і викидати у вікно.) Нехай зірки нас теж побачать. Завжди є хтось, хто бачить усе. Він бачить, що я цього не хотіла. Я лише хочу підійти ближче до місця, де він зник, і на тому місці й сама зникнути. Я не хочу повчань про правду й кривду.
ІНЕС: Наробиш лиха. Спалахнемо, як дві відьми. Завтра я дам тобі твою мітлу.
ДЕНІЗ: Я ще муситиму йти босою по тернах. Я ще багато змушена буду вислухати. Сучку, щеня якої роздавили, не обходить питання провини у світі.
ІНЕС: Зірки, що падають, у нас називаються вогняні дракони. Це створіння, які летять, вивергаючи вогонь. Наші жінки радо п’ють воду з потоку, коли в нього падають такі дракони. Вони гадають, що потім зачнуть у своїй утробі героїв, які будуть безжально битися. Вранці і ми підемо до потоку, хоча ми з тобою вже нікого не народимо.
ДЕНІЗ: На світі немає нічого випадкового. Сказали мені на півночі: вони будуть гостинними, але стежитимуть за кожним твоїм кроком. Кожна твоя помилка буде причиною для кепкувань. Вивчатимуть тебе, як рідкісну комаху. Врешті-решт ти тікатимеш, куди ноги нестимуть.
ІНЕС (коли їй здається, що Деніз западає у сон, стає у неї над головою і шепоче, показуючи на скриню): Я би присягнулася, що всередині є хтось, що співає. (Деніз робить якісь невизначені рухи, як дитина, яку впіймали за чимось непристойним.) Фотокартки, листи. Такі речі не світяться і не співають. Багато грошей, дойче марк.
ДЕНІЗ (стрепенулася): Я приїхала!
ІНЕС: Заспокойтеся, пані. Звідки ж стільки сили у такому маленькому тілі? Звідки стільки див у такій маленькій скрині? Заспокойтеся, люба. Це Чудове. Далі за цим будинком є лише вовки. Тут, у цьому будинку, у старі часи була пошта. У Чудовому було багато людей. У школі було три класи учнів. Чудове було в країні дуже гарних марок. На тих марках було багато див у найяскравіших кольорах. Ті марки десь ще мали би бути (риється у шухлядах, нічого не знаходить, потім витягає одну). — Посередині бачиш два димарі, це вони гарно димлять. Потім за ними — гора. Це символізує наших «у лісах і горах». Під димарями — два могутні житні колоси, з руку товщиною. Вони символізують наше жито. Все у зеленому обрамленні з найгарнішого листя, а над усім світить зірка червоного кольору.
ДЕНІЗ (наполовину крізь сон): Зірки тут зірчастіші, але що з того, якщо вони не функціонують?
ІНЕС: Димарі символізують важку промисловість.
ДЕНІЗ: Чого варті прекрасні бажання, пусті мрії на небі?
ІНЕС: Приклад — Зеніца.
ДЕНІЗ: Нічого.
ІНЕС: Це не так далеко звідси. А навіть якби так і було, в ті часи так не вважалося. Туди звідусіль злетілося багато людей, у яких не було нічого, крім дорожніх скринь. Але в них не світилося, як і не було у них ніяких грошей. Вони всі приїхали будувати важку промисловість. Тоді говорили: «Ми будуємо комбінат, комбінат будує нас». Ці марки зараз не ходять, але це не важливо, бо з цього місця вже ніхто не пише.
У старі часи, коли тут все кипіло, било молотом, а найбільше — пітніло, звідси у світ відправляли принаймні мішок листів щоденно.
Якщо хочеш написати до Німеччини, дам тобі якусь зі своїх голубок на вибір. Це найрозумніші, найшвидші, найточніші голубки на світі. Не справжні поштові, але передадуть будь-яке повідомлення. Є тут, на своєму місці, телеграф — завжди прислухається, завжди марно. Мали ми й телефон, він був десь тут (риється у старому мотлоху, витягає якийсь допотопний апарат). Це вас, пані! (Дає слухавку Деніз, яка прокидається.)