ІНЕС (нюхає): Це надто гарно пахне як для крові.
ДЕНІЗ: Гарантовано, з правом повернення.
ІНЕС: Наша кров густіша і важче переться. Там у вас на півночі кров рідкіша і менше в’їдається в тканину.
ДЕНІЗ: Я гарантую.
ІНЕС: Чи ви бачили колись розчавленого таргана-прусака? Це зовсім інший колір. Ти така собі бубка-купка. Ти така собі бубочка-швабочка.
ДЕНІЗ: Скажіть, що вам треба і я це витягну з ось цієї скрині. Скажи, чого ти бажаєш! (Хорв.): Скажи, що твоє бажання?
ІНЕС (сплескує руками): Та це ж так, ніби мене питає золота рибка! Я бажаю, я бажаю... Щоб ти зникла, холодна рибо!
ДЕНІЗ: Що це? Можете мені трохи описати це бажання?
ІНЕС: Зникни, маро!
ДЕНІЗ (несподівано витягає кавову машину): Мені на півночі казали, що я мушу бути практичною.
ІНЕС: Ви мене не купите. Ви говорите солодко, як золота рибка, а вони плавають у потоці?
ДЕНІЗ: Мені зараз потрібно. Мені спішно.
ІНЕС: Я вам покажу. Ось перед вами все сільське подвір’я у Боснії. З лівого боку від вас — свинарник, пофарбований вапном, його чудово видно. Тут ми копаємо невеличкий город. На один зуб.
ДЕНІЗ: Якби було можливо...
ІНЕС: Добре я вам казала, пані, щоб ви не гралися сірниками.
ДЕНІЗ: Мені дуже спішно.
ІНЕС: За сливою повернете наліво, те, на що ви дивитесь — це яблуня, отже, за сливою — тільки наліво, там є курник, ми там вирощуємо пі-пі-пі...
ДЕНІЗ: Так-так, піпі.
ІНЕС: Тут мій розарій, моя гордість, усе повне аромату, і тут ви присядете, якщо ви ще до цього не впісялися.
Деніз помчала.
ІНЕС (люта, розрізає коробку порошку, перевертає кавову машину, зминає капелюшок): Дасиш їй палець, то вона цілу руку відкусить. Ми, пані, не маємо чим торгувати. Я вам не можу дати того, що ви просите, ви мені теж. Ви постійно торкаєтесь моєї рани, а сказати вам нічого. І ви мене не можете купити, і я вам нічого не винна. Кажу вам найввічливіше: виносьтеся з мого життя!
Рибки можуть бути щасливими тільки у потоці? (Витягає з кишені гвинт і запитує його): Чи нехай залишиться?
5. Пасадена
Деніз сидить навпочіпки на гноїщі і снить наяву.
ДЕНІЗ: Збираюся тобі довірити дещо про себе, таємне. Це ніби дракон розповідає, де сховано його слабкість, де його серце. Якою зі своїх трьох посварених голів він, дракон, снить.
ІНЕС (у задумі, над скринею, в яку дивиться): Ти мусила знати, що в чужій країні будеш меншою від піщинки. Кожний селянин, який на своєму гноїщі вихваляється власною коровою, у чужому селі про ту саму корову каже, що має лише маленьку-маленьку корівку.
ДЕНІЗ: Це те, що для інших є чарівним словом, АБРАКАДАБРА.
ІНЕС: Це мова папуг.
ДЕНІЗ: Абракадабра.
ІНЕС: Я не папуга, але ти, можливо, могла б знайти якусь спільну мову з моїми голубами.
ДЕНІЗ: Може, СЕЗАМЕ, відчинися.
ІНЕС: Сезаме, відчинися — це добре.
ДЕНІЗ: Якесь таке слово.
ІНЕС: Сезам — це чудово.
ДЕНІЗ: Для мене таким словом є ПАСАДЕНА.
ІНЕС: Сезам, абракадабра — це краще. Ніхто не знає, що це таке, але всі розуміють.
ДЕНІЗ: Пасадена — це ніби якесь ім’я. Я натрапила на нього, як сліпа квочка на зерно у «Berliner Illustrirte». І відколи я так на нього наштовхнулася, це ім’я вводить мене в якийсь особливий настрій: ПАСАДЕНА.
ІНЕС (нейтрально): Пасадена.
ДЕНІЗ: Це ніби якийсь знак: встань, іди! Це держава, місто, річка? Було також завжди неясно, що таке Боснія.
ІНЕС: То вона сидить навпочіпки на гноїщі, у смороді, і снить із широко розплющеними очима. То вона спить, як кролик.
ДЕНІЗ: Чи це ім’я представляє місто, річку, державу? Я думаю, Боснія менше здається державою, а більше — якимось станом.
ІНЕС: Пасадена?
ДЕНІЗ: Коли мені почали приходити листи, в яких згадувалася Боснія, вони аж ніяк не віщували нічого доброго. Багато хто мені, однак, казав: «Щасливице, якщо це місто, то не Сталінград, якщо це річка, то не Волга, як це держава, то не Росія».
ІНЕС: Під Сталінградом було гаряче.
ДЕНІЗ: Але й не Пасадена. Чи це, куди я потрапила — Пасадена?
Службовець у канцелярії, там, у Бад-Годесбергу, спочатку довго вивчав квиток. Власне, йому була потрібна передишка, щоб прийняти можливе рішення: чи не зателефонувати в божевільню? Коли Курта та його взвод посадили в потяг, який їхав до Боснії, ніхто їх не вважав психами. Навіть самі вони вважали, що їхня подорож має якийсь сенс. Їдеш, щоб когось пограбувати, вбити, розтоптати. Це далеко не всі схвалять, але всі зрозуміють, про що йдеться. Коли ж стара жінка вирушає на пошуки Пасадени, яку шукає ціле життя, її знімає CNN, її запрошують на вікторину, а потім прописують їй краплі. Розумієш?