ІНЕС: Взя-ли! Нема горошинки. Як тепер закінчити розповідь?
ДЕНІЗ: Купця пупця. До побачення. Коли цей корабель відпливає?
ІНЕС: Цей корабель відпливає як тільки, так одразу.
ДЕНІЗ: Побачимось у Пасадені.
ІНЕС: Як Бог дасть. Ти знаєш, хто ми?
Хихотять, як шалені.
ІНЕС: Ми дві особи, які зникають.
ДЕНІЗ: Просимо шановного із заголовка, Пана Клопа, Короля Бульдога і вельмишановного Володаря Війни, який заміняє відсутнього Бога, щоб нас офіційно записали як осіб, що зникли.
ІНЕС & ДЕНІЗ (в один голос): Підпис: Інес & Деніз.
ІНЕС: Від Чудового до Пасадени рівно 17438 кілометрів.
ДЕНІЗ: Звідки ти знаєш?
ІНЕС: А звідки ти знаєш, що ні?
ДЕНІЗ: Віддай мені бодай половину ковдри.
ІНЕС: Що поробиш, мене багато.
ДЕНІЗ: Твій чоловік завжди спить між нами, немов якийсь меч!
ІНЕС: Залиш мого чоловіка в спокої.
ДЕНІЗ: А де наші сини?
ІНЕС: Де наші діти? Ось вони, бавляться в лісі.
ДЕНІЗ: Бавляться в нашому лісі.
ІНЕС: Але вони виростуть. Швидше, ніж можеш собі уявити.
ДЕНІЗ: Як же швидко вони ростуть.
ІНЕС: А тоді ми їх втюхаємо якимсь жінкам та й по всьому.
ДЕНІЗ: Це не так просто, на сьогоднішній день.
ІНЕС: Ти тільки подумай: яблука!
ДЕНІЗ: Хто вимкне світло?
Дві феї хихотять, як мишині королеви: це переходить у пищання.
Починає працювати телеграф, вивергаючи величезну кількість стрічки.
LA CHARTREUSE, Villeneuve lės Avignon
Завершено у вересні 1997 року.
Єрусалим-99
Хто і чому?
За два роки до того, як повністю спливло наше ХХ століття (дай, Боже, щоб не повторилося!), хтось із нас згадав, десь прочитав, що року 1999-го виповнюється дев’ятсот років від завоювання хрестоносцями святого міста Єрусалима. Християнські лицарі безжально «взяли» місто Єрусалим, а різанина, яка відбулася після цього, належить до найстрашніших подібних подій у світовій історії. Дуже швидко ми довідались, що, починаючи саме з цього моменту тої самої світової історії, Схід та Захід опинились у стані вічної конфронтації, що, починаючи від того моменту, можна говорити про непримиренну ідіосинкразію, про справжній clash цивілізацій, який, не без зловісної радості, описує і пророкує в майбутньому Гантінгтон. Що Ізраїль має бути зіштовхнутий в море, що араби мають бути стерті з мапи світу — це (хоча, якщо йдеться про євреїв, карти були перемішані інакше), лунає від тої страшної різанини 1099 року і до сьогодні — як якийсь basso continuo історії Середземноморського басейну, а отже і Європи. Європейська спільнота під єрусалимськими мурами об’єдналася у спосіб, який до сьогодні залишається недосяжним, а ідеологічна підготовка усього походу, який — як і інші походи такого типу — почався з погромів євреїв, так би мовити, на порозі їхніх будинків, в серці Європи, дуже нагадує його сьогоднішні варіанти. Багато ідеологічних формул вражаюче схожі. Про дійсність теперішнього світу мусить нагадати і факт війни, технологічної супремації західних армій; наприклад, факт, що Єрусалим був підданий бомбардуванню різними катапультами, проти якого захисники всередині міста, intra muros, не могли встояти. Була перевага «вогняної сили», і перевага «у повітрі» і «з повітря», яку нещодавно демонстрував західний воєнний альянс, бомбардуючи Югославію, а потім Багдад. Як і в цих пізніших випадках, в Єрусалимі теж постраждали численні «цивільні об’єкти». Бійня, яка почалася після цього і сліди якої ми виявили переважно в арабських джерелах, зачепила, звичайно, усіх людей, жінок, старих, дітей...
Ідея зайнятися цією подією в мистецькому плані походить від римської актриси Ніколетти Гаіда, яка понад десять років тому заснувала в Римі мистецьке об’єднання «Діонісія». Я співпрацював із цими людьми протягом цілої низки років. Я маю подякувати «Діонісії» за свою виставу хорватською в часи репресій Туджмана та його дервішів: «Шкіра Змії» на Фестивалі сучасної драми у Веролі, неподалік від Рима, 1996 року, режисером якої був незабутній для мене Петар Вечек. Отже, референції до тої пропозиції були, причому дуже добрі. Мені, як (якому-не-якому) драматургу, випало скласти щось на кшталт сценарію для вуличного театру, отже, щось у стилі Пітера Шумана, мага і шамана, якого я зустрів колись давно на одному давньому БІТЕФ-і. Режисуру взяв на себе Паоло Маджеллі. Ми вирішили зробити дві версії, одну з палестинськими акторами, отже, з арабами, арабською. Це були актори найвідомішого палестинського театру «Аль-Касаба». Інша версія мала бути «західною», її мали грати гебрайською. Тут, у незвичній «коаліції», зібралися актори з Італії, Німеччини, Австрії, кілька євреїв з Міського театру в Хайфі.