Я, як і завжди, почав здалеку, з вивчення найважливіших джерел. Вже в першій книзі Стівена Рансімана «Історія хрестових походів» я натрапив на новину зі старих часів про халіфа Умара, який 638 року увійшов до Єрусалима як його завойовник. Він починає щось на кшталт sight-seeing, звісно, з місця храму Соломона, отже, з того місця, з якого, не так давно, порівняно з його входженням до Єрусалима, його друг Магомет зійшов на Небо... Потім він захотів побачити християнські святині, а в Храмі Гробу Господнього його застав час молитви. На питання, де він має молитися, управителі церкви, дуже улесливо і смиренно, відповіли йому: «Звичайно, тут, у храмі». Халіф Умар відмовився, сказавши, що в такому разі його послідовники розорили б храм або перетворили б його на мечеть. А це храм Гробу Господнього. Отже, Халіф розклав свій килим для молитви поза церквою. І так церква залишилася, щоправда, добудована, перебудована, але Гріб Господній залишився там, де, на думку християн, завжди був[5]. Рансіман описує рідкісний щасливий момент світової історії, який вже самим своїм існуванням суперечить похмурим тонам висновків Гантінгтона, які завжди звучать, як якесь прокляття... майже прикликають зло.
Я дуже зрадів цій знахідці, вважав, що це майже якась trouvaille. Я вирішив покласти її в основу сценарію, можливо, не дуже амбіційного у художньому сенсі, але в кожному разі точного у головних акцентах.
Репетиції були в Римі. Актори приїхали окремо. Ми репетирували спочатку з єврейськими акторами, або з акторами — «західними лицарями», гебрайською, або мовами «об’єднаної Європи». У нас був перекладач, як і в іншому випадку — з арабськими акторами, які готували, звісно, арабський переклад мого тексту. У першому випадку ми «включили» євреїв до «християнських лицарів»... Це відповідає теперішньому стану речей в очах арабів. Але в самому історичному контексті, єрусалимські євреї знищені, до останньої людини, літа 1099-го в палаючих синагогах... Я питав єврейських колег, чи чули вони колись про халіфа Умара. На превеликий подив, ми довідались, що їхня відповідь абсолютно негативна: «Ніколи не чули!» «Тому у вас війна», — такою була наша відповідь. Але, якщо підійти об’єктивно, маючи на увазі те, що з нами сталося під час розпаду колишнього державного об’єднання, не було ані найменшого місця для якоїсь цивілізаційної погорди... На це саме питання арабські актори відповіли майже ображено: «Про халіфа Умара знає кожна арабська дитина, ще з початкової школи».
Нам було цікаво працювати, і в Римі, і в Єрусалимі, східному й західному. Ми зіграли виставу 3 серпня 1999 року у східній частині Єрусалима, неподалік від мечеті того ж таки халіфа Умара. Палестинські торговці позачиняли свої крамниці, у нас було враження, що на нашу виставу прийшла вся східна частина міста... Сонце немилосердно пекло, було це опівдні, але відбулося справжнє народне торжество. Нам дуже допоміг виступ групи Бреговича «Svadbe & Sprovodi». Ми всі в цей момент були дуже щасливі, можливо, щасливіші, аніж були б після прем’єри у «справжньому» театрі. Нашу радість, однак, трохи псував факт, що єврейські колеги з цієї ж вистави не прийшли дивитись палестинську. Жоден. Друзі сказали мені, що вони не почувалися б у безпеці в східній частині Міста. Але серед палестинської публіки був десяток ізраїльських солдатів з важким озброєнням. Ніколи на моїх виставах не було стільки військових.
Після заходу сонця ми грали «західну» версію на одній шикарній вулиці західної частини Міста, зі жвавим рухом машин і людей. Як mixtum compositium різних грубих жанрів та низькоміметичної коміки, робота Маджеллі була бездоганною, вигадливою. Однак, у цій другій версії вона функціонувала гірше... Можливо, народне торжество не могло відбутись, бо народу, в палестинському значенні слова, тут не було. Проходили перехожі... Але в першому ряду імпровізованого глядацького залу сиділи всі палестинці з арабської трупи моєї п’єси. Сиділи в тиші, якихось п’ятнадцять хвилин. А тоді, ніби за командою, підвелися і пішли, похмурі й сердиті.
Вони й до сьогодні такі.
Ми не знаємо, які повідомлення відправили одні одним араби та євреї за посередництвом моєї п’єси. Це, звісно, в обох версіях була та сама п’єса, сцени були поставлені майже ідентично. Ignoramus et ignorabimus, не знаємо і не знатимемо. В обох випадках ішлося про наших дорогих друзів, до яких ми приходили в гості, з якими ми зустрічалися в рамках багатьох проектів, протягом довгої низки років... Мені прийшла на думку фраза Анн Уберсфельд: «Театр дійсно небезпечний!»
5
Між тим, інший халіф, Аль-Хакім, виніс інакший вирок Храму Гробу Господнього: наказав його зруйнувати (1009 року). «Середньовічні історики взагалі вважали цього володаря божевільним», пор. Томаж Мастнак (Tomaž Mastnak, Križarski mir, str.48, Prometej, Zagreb 2006).