Халіф Умар сказав: «Місто має бути влаштоване так, щоб усі Народи Книги знали, де в ньому молитимуться».
Халіф молився під ясним небом, усе залишилося, як і було, тільки в світі немає миру.
На білому верблюді поїхав халіф Умар до своєї пустелі, жодного разу не обернувшись.
«На Землі живуть два види людей:
Ті, що мають мозок, але не мають віри,
І ті, що вірують, але не мають мозку»[6].
І до дня сьогоднішнього він не повернувся.
RAYMOND WAS HERE!
Ми увійшли до Єрусалима з мечами напоготові.
Мусульмани кидали свою зброю: вони тікали, як тварини, ошалілі від страху.
Багато хто присягався, що чув ангелів, які навстіж відчиняли перед нами ворота Міста.
Якщо так було насправді, це мусили бути ангели смерті. Жоден лицар, жоден паломник не виявляли ніякого інтересу до грабунку і цінних речей: найбільше нас цікавила кров. Ми вбивали всіх і кожного: коней, мулів, курчат, дітей, жінок, старих. Ми увійшли до кожного будинку, вбивали людей, викидали їх через вікна. І жиди, і мусульмани однаково бігли до храмів на Храмовій горі. Вони померли всередині мечеті Аль-Акса, задихнувшись димом пожежі, інших спалили живими.
Звісно, ми одразу вигнали бородатих, смердючих православних попів із Гробу Господнього.
Ми верхи в’їхали в мечеті, перетворивши їх на стайні. Синагоги ми пустили з попелом. І так ми нічого не залишили таким, як було.
Усе це зроблено ще протягом першого тижня, відколи ми звільнили Святе Місто Єрусалим від смертельної пошесті невірних: якщо по правді, це результат, вартий захоплення.
Ми хотіли, щоб наша слава тривала вічно, і ми досягли цієї мети.
Лицар, що спирається на свій великий меч, додає:
I was there! Це точно!
Яка прекрасна картина: щось подібне буває лише раз у житті! Я — в Єрусалимі! Я — на Гробі Господньому! Ось я — п’ю вино, сидячи на трупі! Я — і мій меч. Я — палю, вбиваю! Ось я — відпочиваю в якомусь затінку! Я — з моїм рабом, семирічним солодким маленьким мусульманином.
Зараз я точно маю щось, про що зможу розповідати своїм дітям! Я — в Єрусалимі!
Pax vobiscum & Алілуя! See you soon.
У кожному разі задовго до кінця часів.
SO WHAT?
Запитай у жінок!
Франк часто голиться, поки його щока не стає такою гладенькою, як у немовляти.
Вони прийшли з-за семи гір, з-за семи морів.
У них біляве волосся, вони високі. Вони звичні до війни.
Їхнє почуття справедливості незвичне, і наші судді тут би розгубилися. Я, емір Усама, бачив ось що:
Вони принесли величезну діжку і наповнили її водою. Молоденький франк, якого запідозрили, зв’язаний і підвішений за плечі, був занурений у діжку. Якщо він невинний, сказав суддя, він зануриться у воду, а потім його витягнуть за мотузку. Якщо ж він винний, він ніяк не зможе потонути.
Коли його кинули в діжку, нещасний робив усе можливе, щоб потонути в ній, але в нього не вийшло, і тому його піддали жорстокості своїх законів, Бог би їх побив! Вони засліпили його розпеченим шилом!
Кожна мусульманська дитина знає, що абсолютно ніхто, винний чи невинний, не може сам опуститися на дно, тим паче, якщо він зв’язаний, як клунок.
Франки знають про лікування небагато: тільки ріж і пали!
Лицар, опертий на закривавлений меч:
Араби знають речі, про які ми, християни, не знаємо нічого. Вони вміють читати книжки, які для нас закриті сімома печатями. Але це неможливо без участі диявола. Мусульманин живе у смертному гріху багатоженства. Він судить без доказів, йому невідомий наш суд вогню й води.
Мусульманин:
Франкські лицарі не мають ніякого почуття честі. Якщо один з них прогулюється вулицею попід руку зі своєю жінкою і зустріне іншого, той відведе вбік його жінку і розмовлятиме з нею, водночас перший чекатиме збоку, щоб розмова завершилася. Якщо вона потриває, перший залишить жінку з її співрозмовником і зникне! Ти тільки уяви! Ті люди не знають ні ревнощів, ні честі!
Було це у франкському таборі, коли вони святкували якесь своє свято. Привели двох знесилених старих жінок, поставили їх на одному краю поля, а на протилежному прив’язали до скелі якусь свиню. Потім змусили їх бігти. Старі жінки пробували просуватися вперед, але лицарі всіма можливими способами перешкоджали їхньому просуванню. Старі жінки знесилювалися, падали на кожному кроці під вибухи сміху присутніх лицарів. Нарешті одна з них, діставшись до мети трохи раніше, вхопила порося як нагороду за свою перемогу.
6
Вірші (у вільному переспіві) сліпого арабського поета і філософа Абу-ль-Аля аль-Мааррі, ХІ ст. За: Amin Maalouf, Les croisades vues par les Arabes, Paris, 1983.