Три монотеїстичні релігії, які через якісь регулярні проміжки часу піднімають на ноги величезні людські мурашники, об’єднують, поряд з рештою спільних ознак, і способи, як дати раду в ситуації, коли на горизонті з’явиться Інший: під різними назвами варіюється та сама Книга інструкцій, що потрібно робити, а це для трьох монотеїзмів три слова: херем, джихад і хрестовий похід. Це водночас концепти, в яких знаходять свій найвищий вираз і віддзеркалення також три фундаменталізми. Великі релігії ми могли б розглядати і як величезні системи параної, в яких зіштовхуються визвольні і завойовницькі мотиви, щоб з фундаменталістськими доповненнями завойовницькі, неприховано параноїдальні, переважили. Цей процес триває до наших днів. Коли я свого часу займався дослідженням етнічних чисток у Боснії, я, ошелешений, довідався, що в Боснії, inclusive масові зґвалтування, було надано ті повноваження, які сам Ягве дав обраному народу щодо всіх інших. Щоправда, пізніше я з’ясував, що не відкрив жодної Америки: це помітили набагато раніше, але з поясненням, прийнятим у християнстві, що Новий Завіт — певний тип гуманістичного поліпшення старозавітної жорстокості, і що саме християнська релігія — та, що засновується на любові до Іншого. На жаль, в тій дуже великій любові протягом історії пролито дуже багато крові, того, як висловився Гете, «цілком особливого соку», все ще найкращої змазки, як тільки справи з Іншим починають «рипіти» (а коли вони не «риплять»?), тож зараз видається, що сенс світової історії полягає не в чому іншому, як у такому «підмазуванні» через любов.
Але ніде на земній кулі все це не так очевидно і водночас не так жахливо, як саме в Єрусалимі. Загальновідомо, що Єрусалим — святе місто для двох монотеїзмів, і є таким, після Мекки й Медини, і для третього. Для християнства існує ще один, який ще має спуститися з Небес. Він, отже, одночасно є проекцією і дійсністю; пристрасний потяг, утопія, фантазм і один розщеплений факт реальності. Це не обіцяє щастя. І якщо дивитися діахронічно, чиєсь щастя завжди тягнуло за собою чиєсь нещастя, причому завжди у крайніх формах, які тільки можливо собі уявити. Єрусалим, аж до сьогодні, можна вважати гігантською лабораторією, в якій наш вид, наразі переважно безуспішно, мучиться над питанням: що робити з Іншим у його інакшості?
Протягом історії аж до сьогодні єдині відповіді містяться в отих трьох словах: херем, джихад, хрестовий похід у своїх найбільш диких, або трохи окультурених формах, які завжди спрямовують до якогось різновиду кінцевої домінації.
Але варто знати, що саме ця історична подія, яку християнський Захід вважає своїм тріумфом, а арабський — споконвічним джерелом своїх бід (йдеться про завоювання Єрусалима християнськими лицарями і заснування Єрусалимського королівства, яке було його підсумком) — це водночас як якийсь поріз, синкліналь між Сходом і Заходом, ота точка в часі, починаючи від якої примирення в гармонії стало або дуже важким, або навіть зовсім неможливим. Це ніби визнання рації тих, що Веллсову війну світів спустили з Марса на Землю як війну цивілізацій. І ми справді бачимо, що аж до тої жахливої бійні, яку ми тут в якийсь спосіб відзначаємо (1099-1999), Схід і Захід, вступивши в контакт, якось оглядали одне одного, обнюхували, обмацували, навзаєм дивувалися одне одному. Здивування було сильнішим з арабського боку, бо воно — знак сильнішої культури, й існує справді багато джерел, в яких це здивування перемішується навіть з гумором, оскільки араби багато звичаїв західних людей вважали смішними і нецивілізованими. У лицарів хреста відчувається страх, оскільки вони зустрілися з культурою, яка в той момент була розвиненішою. Їхні воєнні успіхи можна пояснити, між іншим, і тим фактом, що цивілізація Сходу вже перейшла у свою рафіновано-декадентську фазу, яка не сприяє особливій войовничості. А Захід тоді виплекав свій імперіалізм, хрестовими походами вирішив багато своїх проблем (наприклад, проблему первородства) і — об’єднався. Під мурами Святого Міста опинилася вперше об’єднана Європа. Вона навіть, можливо, була політично реальнішою від сьогоднішніх варіацій на цю тему. Але спосіб, у який безіменний народ, соціально дуже диференційований, стає монолітною армадою, піддавши себе стражданням і ризику, залишився таким самим. Немає ані суттєвої різниці, ані суттєво нових риторичних фігур у палких проповідях проти невірних, хоч ким би вони були, починаючи від Папи Урбана і Клермонського собору, якщо порівняти з виступами сьогоднішніх покращувачів світу, зразка Мілошевича, Ле Пена чи Гайдера. І завжди те саме фундаментальне питання, яке варіюється в ідеологічній підготовці, котра має гальванізувати масу, щоб та взяла хрест, меч або автомат Калашникова: той Інший, бо інакший, є смертельною загрозою, яка має зникнути з лиця Землі. Цікаво, що отой Інший дуже часто є джерелом смертоносної зарази, він просто чумний: «Il est connu que presque la moitié du monde est infectėe de cette peste mortelle![7]», пише в одному листі П’єр Преподобний близько 1141 року, а він був одним з ранніх «інформативних» перекладачів Корану, котрий потребою попередити про небезпеку витлумачив свою перекладацьку роботу.