До речі, історія хрестових походів в різний спосіб стосується історичних просторів колишньої Югославії, а деякі події ми могли б трактувати як певного типу префігурації, аж до нещодавніх бомбардувань НАТО, які багато хто з інтелектуалів Заходу вважає новим хрестовим походом. На шляху армад хрестоносців, якщо вони йшли суходолом через тодішню Візантійську імперію, перешкодами були численні річки, через які можна було переправитись лише поромом. Візантія, досконало впорядкована мега-держава того часу, реагувала на прохід недисциплінованих, фанатизованих орд панікою. Одне джерело свідчить, що було прийняте правило: лицарі не мають права в жодному місті залишатися довше ніж три дні! Чи з тої доби походить хорватська приказка «Кожного гостя по трьох днях доста»? Якщо ж лицарі подорожували морем, перешкодами були великі витрати. Так лицарі хреста, будучи не в змозі оплатити Венеції проїзд, спалили дощенту прекрасне місто Задар на хорватському узбережжі, внаслідок чого сеньйорія у Венеції позбулася небезпечного суперника.
Отже, маккіавелізм задовго до маккіавелізму, тобто абсолютно нічого нового під Сонцем.
Я, одначе, думаю, що теоретики конфлікту цивілізацій як якогось вічного прокляття або навіть двигуна переможного Заходу, помиляються. Щоправда, події, яких вимагають херем, джихад або хрестовий похід, справді повертаються у світовій історії як якийсь фатум, як вічне повернення того ж самого. Але в хроніках так само записані і події, наміри, навіть успіхи із зовсім інакшими ознаками. Завжди були окремі особистості, які, ніби якісь рятівники нашого хижого роду, мали в собі оту дорогоцінну здатність уявити Іншого в його інакшості, а тоді його і прийняти, або йому, можливо, радісно дивуватися; навіть насолоджуватися тим, що ми такі різні і саме тому, що ми є такими, якими є.
Працюючи над підготовкою нашої маленької імпровізації на тему, я знайшов одну звістку з давніх часів, оту про халіфа Умара, датовану 638 роком після Христа, який пропонує і навіть практично реалізує один цивілізаційний, абсолютно досконалий концепт. Визнаю, що я підпав під вплив тої сугестії про білого верблюда на обрії пустелі, яка, однак, всупереч Гантінгтону, не є жодним фантазмом, жодною фата-морганою, що народжується у надто гарячих головах, тобто є результатом перегрітого повітря. На жаль, мечеть, споруджена як певна згадка про халіфа Умара, була зруйнована під час катастрофи, яку ми тут відзначаємо, але пам’ять, триваліша за мідь, залишилась.
Здається, що саме на згарищах, саме після катастроф може зародитися щось на кшталт вогника, якийсь спогад про краще і якась продуктивна нервовість як потяг до речей кращого світу. Для мене особисто це досвід від одного брутально зруйнованого, щоправда, не дуже щасливого мурашника, в якому раптом стало вкрай небезпечно опинитися в ролі Іншого, про що слід пам’ятати.
Відомо, що в ідеологічній підготовці хрестових походів велику роль відіграв і той факт, що темні маси просто не відчували різницю між Іншим, прийдешнім Єрусалимом та реально існуючим містом з такою назвою. Понад те, творці ідей, які зрушили маси, якраз на цьому й засновували свою ідеологічну підготовку: вистачило одну блискучу утопію, як її описує Апокаліпсис (а створив її, не забуваймо про це, вигнанець, Іван на Патмосі), всю в золоті та смарагдах, помістити десь на Землі як здійсненну, навіть більше, проголосити її для християнства вже здійсненою зі спаленням Єрусалиму. Немає нічого небезпечнішого за таку утопію, нічого більш убивчого! Врешті-решт, і всі пізніші покращувачі світу, аж до Гітлера та Сталіна, застосували той самий трюк: вони опустили утопію на землю і тим остаточно вбили надію. Помста переможеної утопії була страшною. Ми і тепер переживаємо деякі її частини.
Зараз, коли добігає кінця друге тисячоліття, ми відзначаємо подію, яка його, можливо, найдоленосніше визначила. Той міленіум не вирішив, що робити з Іншим, тобто розв’язав це питання Іншого тим, що спалив його і розтоптав у його інакшості.