ЗМІЯ (дивлячись крізь отвір замка): Друг? Ворог?
АЗРА: І те, й те.
ЗМІЯ: Як картинка.
АЗРА: Ти такий гарний.
ЗМІЯ: Коли настає ніч і починає пахнути сад, тоді я такий.
АЗРА: А вдень?
ЗМІЯ: Облиш це.
АЗРА: Закладаюся, що ти і вдень так само гарний.
ЗМІЯ: Облиш це, жінко. Заходь, не бійся.
Азра «заходить».
АЗРА: Ти значно вищий за мене.
ЗМІЯ: Вдень я тобі ледь сягаю до коліна.
АЗРА: Ти зменшуєшся?
ЗМІЯ: Дай тому спокій, жінко.
АЗРА: Ти сам сказав.
ЗМІЯ: Я заговорився.
Азра миє йому спину, обережно витирає його.
АЗРА: Який ти сильний.
ЗМІЯ: Я мушу бути сильним.
АЗРА: Чому?
ЗМІЯ: Як тебе звати, жінко?
АЗРА: Азра.
ЗМІЯ (сплескує руками): Діва!
АЗРА: А як тебе звати?
ЗМІЯ: Ти боїшся змії?
АЗРА: Звідки ти?
Змія робить якийсь невизначений жест, потім показує на землю під ногами.
АЗРА: Де твоя мати?
ЗМІЯ: У мене її немає.
АЗРА: Батько?
ЗМІЯ: Там.
АЗРА: Там?
ЗМІЯ: А може, там?
АЗРА: Хто він?
ЗМІЯ: Зміїний цар. І як такий, сидить на великих скарбах. Коли сніги розтануть, ми, змії, спускаємося до міста.
АЗРА: Що ви робите в місті?
ЗМІЯ (усміхається): Не питай.
АЗРА: Де батько, там і мати?
ЗМІЯ: І я так думав. Мене вдарили по голові окутою палицею, і я вже й не питав. Тим паче, коли в мене стали кидати камінням. Це роблять не лише діти, роблять це й зовсім дорослі люди. Я нічого не дізнався. Схоже, що ми, змії, маємо лише батька, багато батьків.
АЗРА: Чому ти такий гарний?
ЗМІЯ: Я майже не знаю, що це значить. У кожному разі помічаю, що подобаюся жінкам.
Починає тихо грати факірська сопілка.
Азра і Змія починають танцювати, легко і церемонно, не торкаючись одне одного, довкола табуретки з білою посудиною. Це швидше схоже на те, що Азра відповідає на рухи Змії...
ЗМІЯ (відкриває свою сумку): Ось, бери. Тут скарби незліченні! (Витягає портативні телевізори, блоки цигарок, парфуми (деякі відкриває, дає понюхати), а також «тверду валюту», потім пригорщу золотих дукатів, під кінець — велику ляльку, зроблену так, ніби це справжнє немовля. Витягає, ніби помилково, відрізане людське вухо, але, і сам нажаханий, швидко повертає його назад, на дно сумки). Це все тобі для забави! І це ще не все. Якщо в тебе є якесь бажання, скажи. Хочеш розуміти щебет пташок? Це рідкісний дар. Але, знов-таки, не переоцінюй його. Якщо тобі не сподобається, використай цю посудину. (Показує на порцелянову посудину). Тепер навіть і птахи ненавидять.
АЗРА: У тебе вже була жінка?
Змія мовчить і танцює.
АЗРА: Яка вона, твоя молодиця? Ти ніжний з нею? Чи опанував ти мистецтво легких доторків? Чи віриш у те, що кольори промовляють? Чи вже надсилав якійсь жінці квіти?
ЗМІЯ: Більшість із них забагато говорить.
АЗРА: Не можна недооцінювати важливість нісенітниць, висловлених у такий спосіб.
ЗМІЯ: Ми, змії, більше віримо у німу мову рухів і жестів.
АЗРА: Скільки їх було у тебе?
ЗМІЯ: Я рахував їх тільки спочатку.
АЗРА: Як ти їх брав?
ЗМІЯ: Як яка любить. Багатьох — ззаду.
АЗРА: Чи ти взяв якусь із них силою?
ЗМІЯ: Навіщо?
АЗРА: Яка з них тобі найдорожча?
ЗМІЯ: Була б для мене найдорожчою та..., яка б залишилася зі мною після світанку. На світанні вони всі тікають.
Марта несподівано виринає з-під своєї ковдри й голосно кукурікає.
ЗМІЯ: Дай мені зараз мою сорочку.
Азра відскакує зі шкірою Змії в руках, біжить до пічки, відкриває її, у прозектуру ллється розпечена червінь. Здається, світає.
ЗМІЯ: Не роби цього. Заклинаю тебе всім, що святе для тебе.
АЗРА: А що для мене святе?
ЗМІЯ: Заклинаю тебе твоїми дітьми.
АЗРА: Моїми дітьми?
ЗМІЯ: Якщо ти спалиш мою шкіру, ти мене вже ніколи не побачиш.
АЗРА: Це краще, аніж дивитись на змію!
ЗМІЯ: Ти боїшся змії?
Азра мовчить.
ЗМІЯ (корчиться в судомах на долівці): Не роби цього. Я тебе прошу, заклинаю, поверни мені мою сорочку. Так нам судилося, я в цьому анітрохи не винен: ми переодягаємося, а ви вмираєте в тій самій шкірі.
Азра підносить шкіру до світла.
ЗМІЯ: Поверни мою шкіру. Я ні в чому не винен. Я маю робити те, що роблять усі змії, і так буде до судного дня. Якщо ти спалиш мою шкіру, вже мене не побачиш.
АЗРА: Чому?
ЗМІЯ: Про це мене не питай.