Це безпомилкова ознака. За способом їдження я виділив чотири типи людей, які важливіші для мене, ніж класичний поділ на темпераменти. Отож є такі категорії: сильний тип і слабкий тип. І один, і другий поділяються ще на два: сильний інтенсивний і сильний спокійний, слабкий інтенсивний і слабкий спокійний. Цього досить, аби зрозуміти - що являє собою та чи інша людина і чого від неї можна сподіватися. Найкращі солдати належать до одного типу - сильного спокійного. Всі інші можуть бути бездоганними в тому чи іншому випадку, але ніколи - завжди.
Тож я підбирав тих, які не схиблять, тих, у яких не виникає жодних внутрішніх непорозумінь. Такі їдять особливо. Їх ні з ким не сплутаєш. І цей метод за способом їди значить більше від усіх рекомендацій і автобіографій. Це більше, ніж рентґен і томограма мозку. Це - визначення.
Ті загони, які залежали від мого вибору, я сформував. І вони вже виконали свою місію. Не було жодних збоїв. А мені дотепер трохи соромно зустрічатися з тими, хто був відсіяний. Адже я знаю, як вони їдять…
27. 01 Трапеза, будь-яка трапеза має незаперечне ритуальне значення, тим більше - спільна трапеза. Спільна трапеза - як кругова порука, як братство, обмін запевненнями і ґарантіями, знак подібності і спільності, як участь у одному злочині або співавторство в якомусь геройстві. Я ділив трапезу в найрізноманітніших, часом незрозумілих екзотичних і диких ситуаціях. Святкові прийняття, родинні обіди і вечері, поминки, сніданки поночі, поділ сухих пайків і скромні чоловічі закуски, годування своїх і чужих дітей, друзі і недруги, перекуски в лікарні і їда в поїзді, рештки їстівного в горах і останні крупинки різних каш, зварених разом, розламані канапки, прийоми на найвищому рівні, частунок у випадкових людей, де залишався на ніч. Пишні імпровізовані підвечірки і доїдання залишеного м’яса в ресторанах, містичні святі вечері і великодні яйця. І ще безліч високих і низьких проявів безмежно великого ритуалу розділеної трапези.
Але одна згадується як щось особливе - незабутній сніданок у Києві. Через якусь годину мала починатися акція голодування на майдані Незалежності. Кілька десятків львівських студентів зайшли до дієтичної їдальні по вулиці, яка трохи вище від площі, щоб, можливо, востаннє поснідати. Ми їли варені яйця, сир, сметану, налисники, омлети, пили каву і солодкий чай. Було на диво добре - втихомирено, лагідно, сито і гостро. Жовтневе сонце якось особливо проривалося через величезні вікна і заповнювало собою весь простір їдальні. До вирішальної миті залишалося менше, ніж годину. І раптом двері відчинилися і до зали почали заходити омонівці - в шоломах, з палицями і щитами. Вони йшли один за одним довжелезним рядом.
- Так от примітивно закінчуються невдалі революції, - подумав я, - в їдальні, коли всі учасники заколоту ситі й безпомічні.
Але через хвилину з’ясувалося, що це не кінець революції. Бо бійці омону не звертали на нас уваги. Вони теж прийшли поснідати, - їх привезли вранці з різних міст, і перед справами, перед боєм, який мав статися через тих самих сорок хвилин, солдати хотіли поснідати. Вони їли яйця, сметану, кефір, сир, млинці, сиділи за сусідніми столиками. Вони не знали, що приїхали до Києва через тих, хто сидів поруч. Ми закінчили трапезу разом. Вийшли двома гуртками надвір, покурили після їди. Покурили, викинули недопалки в один смітник. І розійшлися: через п’ять хвилин ми вибігли на майдан і сіли на ґраніт, почавши голодування - заколот, а вони вийшли на свої позиції, оточивши майдан залізним обручем. Далі було різне. Але першого дня ми їли разом.
28. 01 В освіті й вихованні кожного з нас, кожного, хто живе на цій невеликій землі, яка називається Західною Україною, є одна величезна вада. Всі ми погано знаємо нашу найближчу географію. Нас навчили орієнтуватися у Франції, Росії, Німеччині, Америці й Азії, навіть якщо ми там ні разу не бували, ми уявляємо собі міста й ландшафти, знаємо деякі звичаї й особливості менталітету. Заплющивши очі, ми можемо вибудувати просторову модель різних ділянок світу - що де, що під, над і за чим. Це дуже добре. Але більшість із нас не може такого самого дозволити собі стосовно хоча б семи областей - Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Закарпатської, Волинської, Рівненської і Чернівецької. Звичайно, кожен добре знає околиці рідного села, досить добре - кілька обласних центрів і дорогу від міста до села батьківщини. Ще трохи знаємо підміські ліси і якісь відпочинкові території. Решта - терра інкоґніта. Ми шукаємо екзотики далеко за межами батьківщини. Натомість Західна Україна - це край, де щось інше - на кожному кроці. Природні умови посіченого ландшафту творять унікальну ситуацію, де кожне село і кожне містечко - інше. Туризм найближчими околицями обіцяє більше вражень, ніж можна очікувати. Інші люди, інші будівлі, інша мова, інші навіть ліси, вода і трави. Тут вміщається різність кількох країн. А часом - різні світи існують поруч. Для того, щоб запізнати цю землю, не вистачить життя. Але тут ніколи не почуватимешся цілком чужим. Бо наш кусень території - це павутина й мереживо. Людські історії, як нитки, розмотуються з багатьох точок одночасно, сходяться, розходяться, переплутуються, зав’язуються ґудзами, обриваються, але не щезають. На цій землі неможливо торкнутися до однієї волосіні, щоб не спричинити коливання іншої. Тут нема точки, попри яку не проходила б хоч якась риска, що стосується твого волокна, твого прядива. Починати обмацувати це мереживо досить просто - сісти в будь-який підміський поїзд чи автобус і вийти, скажімо, на десятій зупинці. День, проведений у цьому місці, буде незабутнім. Бо обов’язково виявиться, що місце це не випадкове.
07. 02 Ще дотепер улюбленим гостинцем, привезеним гуцульським дітям з базарів Косова, Коломиї, Кутів і Вижниці, є сирні коники. Їх продають майстри цієї справи за якісь копійки, вони видаються чимсь звичним і примітивним. Але вони - одне з найбільших див Гуцульщини.
По-перше, сир. Сир із коників зовсім не такий, як інші види сиру. Він сухий, дуже смачний і волокнистий. Коника можна мало не розсукати, відриваючи тонкі волокна чи жмутки волокон уздовж цілого тіла. Цей сир бездоганний до вина. В сухому червоному вині, взятому до рота разом з кусником коника, сир стає подібний на ґуму, на в’язку і пружну поживну речовину. Смак цього сиру є найвищою концентрацією можливостей молочного сенсу. За законами екології, за законами перетворення енергії один старий коник - це кілька копиць найпахучішої трави із сонячних альпійських лук у карпатській Чорногорі. Кілька таких коників могли б стати поживою на кілька днів якомусь альпіністові чи, скажімо, пілотові повітряної кулі-монґольф’єра.
Але смак смаком. Коники ще й виглядають так, що неможливо відвернути від них погляду. В їхній нібито примітивності є якісь такі гармонія і знаковість, які відкидають нашу пам’ять на кілька тисячоліть назад - коли всього було дуже мало, але все було надзвичайно важливим. Якась трипільська естетика, викопана із землі і з найглибших пластів підсвідомості. Тим часом сир - один із найнепридатніших пластичних матеріалів. Колись коників робили лише пастухи на полонинах. Але вже понад сто років полонинські скульптурки втратили значення таємного послання з полонини, і тепер їх виробляють лише жінки.
У тепле молоко додається трохи ґлєґу - і молоко кисне. З нього роблять сир, текучий і одночасно в’язкий. Шматочки такого сиру запихають у гарячу воду і там швидко ліплять якусь фіґурку - є коники, олені, баранчики, калачики. Коники можуть бути осідлані, зі зброєю і навіть з бочівками, перекиненими через сідло.
Зліплену скульптуру треба вкинути до розчину солі, щоб сир закріпився. Від того, яка концентрація солі, залежить стійкість сирної фіґурки.
Походження цих витворів ще незнаніше, як те, звідки взялися наші гори. Але такі грудки витягненого у певний спосіб сиру є справжнім символом гірської країни. Якби з Карпат треба би було щось вивозити контрабандою, то сирні коники якнайкраще надавалися б до цього. Бо вони - надзвичайні. Відразу розумієш, що це щось незрозуміле, але дуже значне.
10. 02 Вже давніше я зрозумів, що коли на тебе націлена зброя, то це ще нічого не означає, бо якщо вона націлена по-справжньому, то вже нема що робити, а коли напівсправжньо, то вона не вистрілить. У мене цілилися багато разів, і завжди все минало. Треба було лише спокійно поводитися, хоча під прицілом мені пропонували якісь дурнуваті речі - скочити чи з поїзда, який мчав, чи з височенного моста, відмовитись від чогось дуже важливого чи ще щось неможливе. Але це все фраґменти, про які скоро забуваєш. Стріляли рідше і майже завжди не прицільно. Прицільно по мені стріляли лише раз - тоді я мав би загинути замість друга. Але і з цього нічого не вийшло. У мене не вцілили. І саме це забезпечило другові ще трохи щасливого життя. Я рідко мав таких надійних друзів. І таких досконалих. Він називався Рудько. Я так його назвав. Великий, подібний на вовка, але жовтий і довгошерстий пес. З дивовижними очима тигра або рисі - бурштиновими, глибокими і мудрими. І брови. Абсолютно людські коричневі брови. Він уже був цілком дорослий і з величезним досвідом найгірших речей, коли прибився на нашу гору. Якось відразу прив’язався до мене. Спочатку міг час від часу гаркати, коли я пестив його, бо ніжність видавалася йому чимось незвичним і підступним. Але незабаром звик. Лише я міг пестити його так, як хотів. Незважаючи на те, що почав жити з нами, Рудько ніколи не заходив до хати. Я підозрюю, що він мав клаустрофобію. Він запровадив на подвір’ї свої порядки - не допускав на нього нікого, крім членів сім’ї, страшенно переслідував поштарів, вигавкував на всі поїзди. Ненавидів усе, що могло означати навіть найменші зміни в ритмі нашого життя. Крім того, чомусь охороняв мене від кількох родичів і вважав, щоб я з ними не зустрічався. Часом міг знервуватися і когось погризти.