Власне не покусати, а погризти. Через певний час список погризених був майже ідентичний зі списком усіх, хто жив біля нас. І тоді дорослі сусіди вирішили, що пора його позбутися. Один із них мав рушницю, інші просто почали висліджувати Рудька. Пес щось відчув і перестав ходити прилеглими територіями.
Я біг ярком, коли над головою почала свистіти картеч. Від здивування я не впав на дно, а виглянув з яру і почув ще кілька посвистів біля голови, і побачив сусідів-мисливців, які стріляли в мій бік. Стріляли, бо з яру виглядала лише моя голова, яка за кольором і кудлатістю нагадувала якусь частину Рудькового тіла. Коли стрільці опритомніли, вони довго цілували і обіймали мене. І неначе комусь, хто повернувся з того світу, пообіцяли ніколи не переслідувати мого друга. Звичайно, як писано в найдавніших книгах, через певний час свою обіцянку вони легко порушили. Думаю, що, якби мене того дня застрелили, це сталося б ще швидше.
15. 02 Це було 800 років тому. Напередодні великого посту Франциск з Асижу, який уже був святим, але тоді ще не канонізованим, перебував у місцевості, що називалася Перуція. Там було велике озеро з острівцем посередині. Франциск зупинився переночувати під час своєї мандрівки в бідній оселі одного господаря, який, розуміючи святість гостя, прийняв його з надзвичайною уважністю. Вночі на святого зійшло натхнення - подібно як Христос перебути весь великий піст узагалі без ніякої іжі. Місцем для цього мав стати острів на озері. Вранці Франциск попросив господаря відвезти його до острова, залишити там без ніяких харчів і не приїжджати всі 40 днів аж до шостого четверга. Господар мав також нікому не сказати про те, що Франциск перебуває в цій місцевості. Святий не хотів, щоб його учні, прихильники стали свідками його духовного подвигу. Отже, вони попливли. Холодна весняна вода студила босі ноги Франциска, коли він сходив з човна. Човняр залишив усе ж таки аскетові дві маленькі буханки хліба - ану ж той не витримає цілком без їжі - і відплив, запевнивши, що дотримається обіцянки мовчати. Франциск знайшов на безлюдному острові місце, де густо сплелися між собою гілки дерев, і в такій природній альтанці спинився, щоб пробути незворушно в побожних роздумах понад місяць.
Через сорок днів човняр приплив до острова. Франциска він застав на тому ж місці. Той був змарнілий, але виглядав таким самим жвавим і бадьорим, як завжди. Втративши лік дням, Франциск навіть не сподівався, що час його героїчного посту вже минув. Він був готовий перебувати тут ще довго.
Господар звернув увагу на те, що один хлібець залишився неторканим, а в другому бракує трохи менше, ніж половини. На це святий зізнався, що міг би обійтися зовсім без хліба, але йому здалося, що було б гординею відбути цей піст так само, як і Христос, - без жодної крихти хліба. Тож цей шматочок хліба був з’їджений для того, щоб не рівнятися до того, що зміг зробити Ісус.
Це було 800 років тому. Але деякі події вміють обійтися з часом так, що здається, ніби вони відбувалися вчора або - ще правдоподібніше - тривають у ці хвилини.
22. 02 Ця історія коротка, як і кожна трагедія, яка відрізняється від біди і драми саме часовим параметром. Власне своєю короткістю. Трагедії не тривали. Їх наслідки - вони можуть діятися дуже довго. Але тоді вже не трагедія. Отже, ця історія трагічна. Вона настільки коротка, що навіть ще не стала історією, і жодні історії не снуються, хіба в уяві.
Токай. Дивовижна земля, чиєю кров’ю є найкраще вино. Токай. Такої статті нема у 12-томній Українській радянській енциклопедії. В УЗС (тритомній), виданій у тридцятих роках у Львові, Станиславові, Коломиї, є такий артикул. Звичайно, вони ще нічого не знають про трагедію. Бо жодна енциклопедія не може передбачити трагічної випадковості, яка станеться через 76 років. Тож Токай між англійським філантропом Тойнбі і Токантінс - рікою в Східній Бразилії 2600 км завдовжки. Мадярське містечко біля підніжжя Ґедялі (ми ще зазирнем у цю статтю). 6 тисяч мешканців, славне вино. Надзвичайне біле вино… Тепер Ґедялі - трахітовий гірський ланцюг, що тягнеться від Пряшева до Токаю, 1092 м заввишки. На збочах винниці токайського винограду. Це УЗС. Тепер з того самого року. Видавництво «Velhagen und Klafing» у Лейпцизі. «Das Bild der Erde» - образ землі - «новий атлас у 100 сторінках мап». Токай якраз на Тисі. На Тисі, яка тиждень тому стала мертвою й отруйною, як тисячі мішків потовчених сливових кісточок. Вмерла риба, вмерли рослини і криниці. Бо в Тису, а далі в Дунай витекли ціаніди.
У маленькому засніженому містечку Бердійові в Словаччині недалеко від Пряшева, де починаються Ґедялі, які закінчуються в Токаї, є середньовічна вуличка, де в одному з будинків мешкає винарня «Токайські вина». 50 сортів на розлив, 10 літрів - 200 корун (це значить 20 гривень), 2 гривні літра найвартіснішого соку землі Середньої Європи. Чоловіки, п’ючи ще і ще шклянку медвяного вина, плакали. «Слухай, чоловіку, - казав один, - там, у Токаю, на березі Тиси через кожну другу хату гніздо бузька. Що вони будуть їсти? Нашу отруту? Та вони повмирають. І виноград теж. Це вино останнє на кілька років наперед». Вони плакали і пили, і молили Бога, аби якнайскорше біда минула, стекла. Аби якнайменше історій виросло з неї. Бо тут, у Середній Європі, все дуже близько.
25. 02 Відчуття Батьківщини включає дуже багато понять. З наймасштабніших - це держава, суспільство, народ, мова, земля, історія, люди, міфи, культура. І все якось так складається, так усе останнім часом якось прямує, що надійними, справді українськими і незрадливими залишаються лише міфи і, звичайно, земля. Покалічена, понищена і засмічена, але безглуздо прекрасна. Починаєш розуміти індіанців, починаєш розуміти чеченців, які є хоча б тому, що залишається хай саме каміння. Таке враження, що незабаром і наша справжня батьківщина залишиться власне на рівні землі. І ця земля не перестає бути рідною, твоєю. Незалежно від того, якій державі належить, які люди нею ходять, якою мовою говорять, в якій культурі купаються і якій історії моляться. На цих українських ландшафтах навіть лишайники на мертвому дереві чи розколеному камені залишаються вірними нашим міфам, які вміють триматися хоча б вітру - якщо нічого іншого вже не буде.
Це все цілком недавно я відчув, побувавши в найглухішому куті колишньої Лемківщини. Колишньої, бо там уже нема ніяких лемків, нема навіть лемківських пісень. Лише прекрасна пустка, нерівності рельєфу якої зафіксували назавжди інтонації лемківської міфічної космології. Цей майже безлюдний кут поділений між Південно-Східною Польщею і Північно-Східною Словаччиною. Збереглася топоніміка - імена місць - Маґура, Бехерів, Конечна, Гладишів, Горлиця, Баниця, Крива, Воловець, Низький Бескид. Залишилося те, що незрадливе, - гори, доли і потоки. Залишилися антикварні сувеніри - ніби із сірників складені церкви, типові хати. Вони називаються хижі - довгі й лагідні, під одним дахом житло і людей, і худоби, бидла; залишилися талісмани стежки між горами, долами, потоками, церквами і хижами. Людей дуже трохи, у нас нема таких малолюдних місцевостей (хіба Ґорґани), але люди не ті, тих забрали до одного ще в 1947 році. Дехто потому, щоправда, вернувся, але вернувся вже іншим. Тут на кожному кроці можна вивчати дві дисципліни - як руйнуються невживані дерев’яні будівлі і як на покинених людьми територіях відбуваються процеси природного лісовідновлення. Але, незважаючи на весь жаль за цими нашими горами, які вже формально не належать нам, найперше виникає дві думки. Номер перший - оце справжня батьківщина, на тому незрадливому рівні землі і міфів. Номер другий - добре, що там залишилися сама земля і міфи, і нічого іншого, що б їх могло знищити чи образити. І пост-скриптум - якщо у нас тут буде вже все чуже, останні українські індіанці мають для відступу заповітну лемківську резервацію.