Їх не зібрали тоді не лише тому, що взимку нема квітів, які б можна було покласти на тому місці, а й тому, що вони нагадували про те, як важко втекти від долі. Бо перед тим пан Бойко вже кілька разів потрапляв під поїзд, застрявши на переїзді з фірою. Такого більше не бувало ні з ким і ніколи. З ним жодного разу нічогісінько не ставалося, хоч фіри розліталися на тріски. Для нього поїзди, напевно, назавжди стали чимось таким, як блискавки.
Не знаю чому, але ця історія видається мені страшенно оптимістичною. Хоч і нагадує, що не можна знати, хто доїдатиме урожай, який ти зібрав.
23. 11 Після того, як почав падати сніг, уже важко сказати, якою була ця осінь. Аж сьогодні, приїхавши в гори, я усвідомив, що була вона, напевно, дуже сухою. Бо там, де завжди так багато води, її було мало.
Треба було опускати відро на всю довжину ланца. І воно все одно ледь досягало поверхні води. Чи через те з дерев’яного вала облітали крупинки, стерті ланцом, чи ще через щось усередині, але вода пахла деревом. Так, ніби довго зберігалася в посудині з нестійкої до вологи деревини. Приблизно так роблять коньяк, кальвадос, ром. Але мене не цікавив присмак дерева. Я збирався випити якнайбільше води саме з цієї криниці.
Якщо моє тіло є на дев’яносто відсотків водою, то очевидно, що весь стан цієї системи залежить від того - яка це вода. Навіть мозок - переважно вода. Значить, думки мали би мінятися залежно від сорту і якості води.
У такому разі треба міняти воду. Треба, як у звичайному резервуарі, витіснити брудну воду чистою. Хоча є певна трудність: якщо до чистої води долити брудної, то вся вода стає нечистою, а коли до нечистої доливати чистої, то все ж вона не перестає бути брудною. (Це був один із перших життєвих законів, який сформулював мій малий син). Але, незважаючи на трудність, варто спробувати поміняти її хоча б частково.
Треба лиш знайти джерело, яке найбільше відповідає тобі, бо пити ту воду, що всі, - небезпечно, - ану ж усі стануть подібними, як два відра води. Я своє джерело знайшов. Поезія поезією, але попивши тієї води, я дійсно чуюся інакше, до того ж довго. Бо якщо заллю нею всі свої внутрішні труби, то саме вона починає бути майже мною, а я - майже нею. І на ній можна працювати досить довго. А потім знов із хати в гори, до своєї криниці. Тим часом стопиться сніг і вода прибуде. Вона перестане пахнути деревиною. А я до того часу зауважу, чи сталися якісь зміни відсьогодні із самим мною.
25. 11 Коли випаде сніг і тримається вже постійно, я почуваюся в господарстві дуже впевнено. Знаю, що відпочинуть руки і плечі, бо отримаю транспорт. Сніг уже сам по собі є якимось транспортним засобом. Він може будь що перевезти: людей, бочки, мішки, колоди. Щоправда, транспортом він стає лише в поєднанні з нахиленими площинами. Але там, де я господарюю, - всі площини дещо похилені. Крім снігу і горбів, у мене є ще сани. І от вони - моя надія на полегшення для рук і плечей.
Не знаю, як хтось інший це робить. Але свої сани я ніколи не залишаю на дорозі. Вони живуть у мене в хаті, в найкращому місці. Так колись поводилися з худобою, пускаючи взимку до хати. Сани страшенно міняють і вигляд, і настрій хати. Особливо приємно прокинутися посеред ночі й у відсвіті почервонілих кахель печі (а іншого джерела зовнішнього світла просто немає) побачити скелет саней у власній кімнаті. Спочатку не можеш зорієнтуватися, де ти, в якому придорожньому притулку заночував під час мандрівки. Потім починаєш розуміти, що це твої сани самі собі ночують у твоїй хаті. І стає дуже приємно засинати, знаючи, що завтра буде день, буде сніг і будуть сани. З ними разом треба буде зробити кілька дуже важливих справ. Відвезти за ріку позичену шатківницю, їдучи назад, пройтися попри колію і знайти якусь кам’яну брилу, щоб притиснути пошатковану капусту. Треба поїхати до лісу і, обтрушуючи хмари снігу зі смерек, нарубати пластя - лапатих смерекових галузок. Вони будуть потрібні, щоб понакривати якесь коріння, що залишилося у ґрунті. Пластя, хоч і не важке, але нести його цілий оберемок страшенно незручно. А на санях дуже добре. Правда, обов’язково мусиш прив’язати його шнурком. Пластя на тлі снігів виглядає неймовірно гарно. Я хотів би цей екіпаж запустити з гори, щоб він сам довго їхав униз. Хай би ця рухлива зелена точка перетнула весь велетенський екран снігового схилу. Натомість сідаю зверху сам, починаю керувати чоботом. І під’їжджаю аж до самої хати. Влетівши в копицю сіна, яке я, на відміну від саней, залишив зимувати надворі.
26. 11 Я давно зрозумів, що кожній людині потрібно до найменших деталей знати два-три якісь ландшафти. Цих конкретних ландшафтів досить, щоб могти думати. Бо людина не може мислити, не розставляючи певні образи на відбитому назавжди в мозку ландшафті. Крім того, цих ділянок рельєфу досить і для комбінування снів. Сни завжди відбуваються на основі дуже рідного, корінного, зафіксованого в первісному дитинстві разом з мовою, краєвиду. Алхімія снів полягає в тому, що безліч інших фраґментів, бачених у різні часи в різних місцях, наноситься на тло твоєї корінної території.
Мені дуже часто сниться мій горб у горах, хата, все довкола неї, поруч ліси, верхи і прірви. Щоправда, моє місце розширюється, насичується якимись дивовижними деталями, добудовами, виростають нові дерева, збільшуються кімнати і кількість входів, виходів і переходів - уможливлюються нові шляхи до переміщення. Звичайно, все це заселяється великою кількістю людей, які, розділившись на якісь групи за інтересами, роблять щось своє. Я найчастіше просто переходжу від одних до других.
Інший архетипічний мотив. Я в хаті сам або з кимось дуже близьким. Ніч, холодно і тихо. Але ми знаємо, що довкола - в ярах, за деревами, може, вже і під стінами - якісь озброєні вороги. Ми не вмикаємо світла, наслухаємо. Стискуємо в руках якусь підручну зброю - ножі, коси, шнурки, вила. Часом маємо на двох старомодну однозарядну рушницю. У цих снах нам завжди вдається вийти з оточеної хати через один з неіснуючих насправді виходів і майже попри німі постаті пробратися через сад кудись у бік лісу. Одного разу для цього навіть довелося з пневматичної рушниці вистрілити через шкло просто в око нападникові, коли він наважився заглянути в темне вікно, притиснувшись лицем до шиби. Але от сьогодні приснився справжній жах. Я вийшов уночі покурити, стоячи під стіною. Раптом із темряви виїхало авто і промчало поміж мною і найближчим деревом. Потім ще і ще. І мені тоді все прояснилося - я побачив, що поки мене не було, через мій сад пройшла якась міжнародна автотраса. Просто через сад. З віддаленої підлісової хати моя оселя раптом опинилася при дорозі. Це було гірше, ніж сотні нападників з рушницями. Це був жах краху мого світу. Прокинувшись, я помолився за те, щоб не дожити до таких перемін. Щоб померти перед тим, як наш світ має так змінитися.
29. 11 Коли мені здається, що протягом кількох днів моє життя починає нагадувати клубок скрученої тонкої ґумки угорки, - заплутаний з багатьох фраґментів із багатьма кінцями, які не виводять до роз’яснення, - то починаю думати про людей, які прожили значно складніше. А таких більшість. Спокійне беземоційне порівняння однозначно виказує безхмарність моєї біографії поруч з будь-якою іншою. Тато розповідав мені колись стару гуцульську байку про чоловіка, який страшенно змучився жити й у молитвах звернувся до Господа, аби Той уділив йому якоїсь легшої долі. Бог, звичайно, почув благання нещасного і завів до велетенської зали, де були поскладувані хрести: кожен хрест - окрема доля конкретної людини. Тоді дозволив вибирати чоловікові те, що би він хотів. Той довго приглядався та й вибрав найменшого і найлегшого.
- Але ж це твій власний хрест, твоя доля, чоловіче, - сказав Господь.
Так є справді.
Ми надто вражені любов’ю, а радше жалем до себе, аби зрозуміти, що не потрібно нічого іншого від вдячності Творцеві за кожен день існування. Я поважаю вдячних. Вони радісні і добрі. Ті, хто вміє бути вдячним Творцеві, розуміють, що те ж потрібне іншим його сотворінням. Моя тета казала, що людині найбільше потрібна саме вдячність. З часом я пересвідчився, що вона мала рацію. Врешті на вдячності тримається геть усе. Тому я розумію людей, які легко приймають дароване. У цій легкості - вдячність, а не впевненість. Тому я розумію також людей, які дають, не сподіваючись навіть вдячності. Вони знають, що ті знають, кому вони завдячують. А як ні, то дякувати Богу, що є такі, хто чогось потребує, а ти можеш дати.