Побудував собі оранжерею, де розводив тропічні рослини. Спостерігав за мінливою подібністю дітей пса Лукача, якого мусив убити в оранжереї. Часом брав у обидві руки по бартці і так біг аж на Менчіл. Звідти приносив свіжу бринзу, перекинувши, наче коромисло з відрами, бартку з прив’язаними бербеницями через плече. Інтерв’ю давав неохоче, але старанно. В основному наполягав на тому, що робив різні фільми для того, щоб так по-різному пожити.
36. У 1910-му до Ялівця навмисно приїхали посли віденського парламенту Микола Лагодинський і Василь Стефаник, аби вмовити Франциска вернутися до творчості. Франциск нічого не заперечував і нічого не обіцяв. Депутатів приймав не вдома, а в готелі «Ч. П. Т.», що означало Черемош, Прут, Тиса.
Лагодинський пізніше згадував, як Франциск Петроський казав, що Українська держава можлива лише тоді, коли карпатський вектор стане основою її геополітики, карпатська космогонія - моделлю ідеології, а самі Карпати - природним резерватом (Франц не дуже вірив у те, що говорив, бо ненавидів гуцульське прагнення вирубати впродовж життя якнайбільше деревини і гуцульське нерозуміння того, що з’являється щораз більше сміття, яке не можна викидати у воду).
37. Щодо Стефаника, то він розказував віденським знайомим Франциска більше. Кожна людина, - так казав Франциск, - може зробити за своє життя книжку. Я кажу книжку, хоч ми почали говорити про фільми. Кожна, але лише одну. Ті, котрі думають, що написали багато книжок, помиляються - то все триває роблення однієї. Поза свою книжку не вискочиш, хай що б ти змінював. Можна підробити, але не створити. Твоя єдина книжка обмежена твоїм тембром, інтонаціями, артикуляцією. Доля - це спосіб говорити. Хоч книжок на світі є безліч, насправді добрих - осяжно. Мусить бути осяжно, а тих мусить бути безліч. Так учать рослини. Якби добрих книжок було неосяжно, світ би спинився або спився. Я свою книжку написав. Не знаю - добру чи ні, але написав. А з тим так є, що вже немає значення - дописав чи не дописав, переписав чи лише намірився. Твоя книжка однакова в одній сторінці й у шафі томів. Голос є - досить. Сюжети потрібні для власної цікавості. Сюжети не придумуються, не зникають. Вони є і є. Лиш можуть забуватися. Все, чого я навчився і запам’ятав із життя, - кілька ландшафтів, що означали радість мислення, кілька запахів, що були почуттями, кілька рухів, які вбирали в себе відчуття, кілька речей, предметів, які були втіленням культури, історії, страждань, багато рослин, які є доступом до краси, мудрості і до того всього, порівняно з чим нас просто на світі нема. І багато-багато інтонацій. Неповторних подібних інтонацій, про які не знаю - що вони означали. Може, за ними нас упізнаватимуть там, де нічого, крім голосу, не лишається.
38. Ще Стефаник тішився, що як Лагодинський пішов спочивати, вони почали всяко на себе виговорювати: бліндере, ґідику, лунавий, бахуре, хухнавий, лопітливий, гикливий, бокозийнику, гулавцю, друкарнику, фаріоне, лихуне, данцівнику, олейнику, зайдею, джусе, торбею, перевіднику, верхівцю, сусе, бойку, лемку, гуцуле, - та й поснули.
39. А два роки раніше Франциск уперше повів Анну на місце, звідки вернувся сам п’ятнадцять років тому. Побувати там ще хоч раз Анна не встигла. Але так почалася єдина в їхній родині традиція.
Восени 1913-го Анна ще не була жінкою. А невдовзі через Ялівець полетіли до Африки птахи. Франциск відчув: ще трохи - і заплаче. Ніщо найголовніше не стається з власної волі, подумав він і попросив Анну зварити багато кави і витиснути сік із чотирьох ґрейпфрутів, великих, як малі гарбузики.
Франциск зловив себе на тому, що не може, закривши очі, точно пригадати обриси всіх довколишніх гір, як давніше почав забувати всі ті незабутні жіночі груди, з якими знався. Тому мусив вийти на скелю, подивитися на те, що так любив. А впевнитися, що зварена кава із соком чекатиме на нього вдома, хотів перед тим, як вийти на прогулянку.
40. Додому він вернувся, пригадавши собі всі верхи, разом із Себастяном. Франц запропонував йому спробувати пожити в Ялівці. Анна постелила ще одне ліжко у вільній кімнаті. Другий ключ від кімнати чомусь від ранку був у неї.
Франциск відчував, що запах Анни перестає бути дитячим, і Непрості можуть прийти дуже скоро, бо кров гостя, ніби вітрова хвороба, почала змішуватися з кров’ю жінок його роду вже в повітрі.
Себастян так хотів спати, що з удячністю прийняв запрошення Франца пожити в Ялівці.
А Анна думала, що Себастянові буде нелегко весь час устигати бути другом батька і чоловіком доньки.
Голі виноградні гілки стукали у вікна, під яким стояло ліжко. Себастян зауважив, що ритм їхніх ударів може слугувати вітроміром.
Надмірні дні
1. Вранці Франциск прокинувся від якогось цілком незнаного запаху. Спочатку йому здалося, що сталося диво і замість очікуваної зими, яка мала принести якийсь сенс, наступила пора червневих дощів і надміру зелені. Але коли Анна зайшла під ранок до їхньої кімнати, Франц завів новий календар запахів, у якому сезони мали інший лад.
Реальність існує для тих, кому бракує Анни.
2. Себастян перший і останній раз у своєму житті кохався з жінкою, яку знав кілька годин.
Навіть в Африці було не так. Хоча жінок, які ставали його, він визначав із першого погляду, все одно завжди був переконаний, що покохатися вони не встигнуть. Хоч будуть довший час дбати одне про одного, розмовляти про дитинство і переповідати книжки таким чином, що кількість прочитаного кожним відразу ж подвоїться, давати одне одному їжу, мити і гріти тіло, показувати побачене з різних боків дороги. Лиш пізніше з’ясовувалося - в такому співіснуванні закладений один нездоланний напрям. Оскільки воно означає любов не до себе, а до іншого, то передбачає і розширення доступу на територію того іншого. І можна дійти до місця, звідки поширюватися далі можливо тільки всередину, тільки під шкіру. Так ставалося із Себастяном.
Щодо жінок, то, побачивши Себастяна вперше, у жодної не виникало нестримного бажання покохатися з ним. Невідворотність цього проявлялася поступово - досить було трохи пожити безпосередньо біля нього. Так, власне, ставалося в Африці. Зрештою, Себастян такі речі лише про Африку і знав.
Аж заночувавши в Ялівці, Себастян остаточно переконався, що його Європа існує.
3. Вночі випав сніг і почалася зима, яка того року протривала до середини квітня. Через спроможність зими бути різноманітнішою, ніж усі пори року, кожен її день був зовсім іншим. І не було два рази однаково добре.
4. Анна не могла повірити, що така неправдоподібна подібність буває - вигнуті лінії повторювалися, вгиналися або вигиналися точно вслід за вигинами і вгинами, накладалися так, що дві поверхні відчували ні себе, ні другу, а з’яву третьої, такої досконало тонкої, що згиналася, прогиналася, перегиналася самостійно.
І випадково таких єдностей не буває. Якась викінчена витонченість, витончена викінченість, яка так легко передається від одного до іншого і на кілька поколінь уперед.
Любов не передбачає взаємності, сказала Анна, і Себастян мовчав, бо усвідомив, що відповіді вона не потребує також. Йому здалося, що щось у світі зрушилося, що світ заворушився через нього. І хоча кохання не має майбутнього, не допускає використання майбутнього часу, лише з Анною він зміг уявити себе в старості.
Анна відчинила вікно. Тепер винограду неможливо було чути, бо гілки, гойдаючись, просто залітали до кімнати. Але вітер стишився не через відсутність вітроміра - почав падати такий важкий сніг, що поступово притиснув його до землі і прикрив собою. Так само врівноважено і неквапливо сніг залітав до кімнати, осідав на ліжку. Таким чином, там панувало шість рідин - слина, кров, вода зі снігу, піт, волога Анни і насіння Себастяна.
5. Вранці снідали втрьох. Мусили сидіти вряд уздовж вузького довгого стола, присуненого одним боком до вікна. Себастян майже не пахнув Африкою. А з пальців не стирався запах Анниних слизових, тому Франциск вирішував, як їм надалі сідати: він - Анна - Себастян, він - Себастян - Анна чи Анна - він - Себастян.