визначного керівника УПА. Хтось подумав, що Роберт може бути Робертом Прахазкою і на нього можна вийти через дружину. Бабцю навіть визволяли фальшиві упівці і переховували у фальшивому бункері, випитуючи, як можна переправити її до чоловіка. У Читі бабця зустріла дзядзя Михася, і вони ще тридцять років встигли пожити разом у Делятині. Бабця Зоня пережила дзядзя Михася на тринадцять років, а мого тата, свого сина, на три тижні. Вона померла від
журби. З того часу минуло дев’ять років. Щоліта ми з дітьми живемо у делятинській хаті на горі. У нас бувають дуже різні люди. Одного разу цілий тиждень жили вісімнадцять осіб одночасно. Минулого року розламалася найкраща ренета, посаджена у п’ятдесят шостому. Ромко Рось приїжджав у черевиках, які можуть витримати три тонни тягаря…
ЯК ПЕРЕСТАВ БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ
1
Якби моя вчителька дзен мала рацію, то все було би зовсім інакше. Було би - як вона казала - тут і тепер. Вона би була коло мене. Ми би приїхали поїздом до хати на Горі. Ми би зайшли до хати і закрили двері зсередини на ключ, не пам’ятаючи, як ми доїхали, дійшли і що було перед тим. Ми би трохи напалили і виклали з торби привезену їжу. Була б зима. Було б холодно. Були б невідомі зорі. Було би темно.
Ще холодніше - в ліжку. Піч нагріється хіба до ранку, якого тут не мало би бути, бо потяг звідси - ще затемна, до нього ще шість годин. За вікнами чорно - і нема вже нічого, крім звуків. Звуки прості: далекі пси, вітер у кроні голого горіха, мерзне земля, вода і каміння, пересуваючись, хмари затуляють щораз інші фраґменти одного і того ж сузір’я, скрипить поморожена трава, розпростовуються дерев’яні конструкції парканів, стін, цембринь і псячих буд. Твердіють сліди і скорочуються рейки колії за садом, цвяхи, позабивані в дошки, лани у криницях, які мусять досягати рівня підземних вод.
Не було би нічого. Лише лямпа з розбитим абажуром над ліжком. Якісь подушки, перини і коци. Сецесійний килимок від стіни. Срібні барельєфи голови Христа в терновому вінку і Леонардової тайної вечері. Свята родина Льоренцо Ск’ярпельоні, репродукція з двадцятих років. Найправдивіша копія чудотворного образу Матері Божої Ченстоховської, прінтед ін Полянд, 1936-го, в рамці з рештками золотої фарби, під шклом. Пейзаж Михайла Мороза: гора, багато різних дерев, весна, сніг топиться, плями білі, сині, ґранатові, бурі, бронзові, і навіть трішки зеленого. Етюд Зорія: Краків, Плянти, якась вежа, зелений каштан. Павутина по кутах. Розкладний фотель, фотель, що розкладається на ліжко. Автопортрет Шевченка, витинок з журналу, в паспарту і рамі. Овальний великий стіл посеред кімнати і чотири крісла з усіх боків стола. Голландська піч з вохровими кахлями. Колишня шухляда біля дверцят п’єца, в ній - дрова. Білі двері в іншу кімнату. Вони закриваються і тонкою латунною клямкою, і закруткою на правому верхньому куті. Дві знимки, кольорова - Папа Римський, чорно-біла - бабцина сестра сидить на лавці під яблунею. Ще один великий жіночий портрет пастеллю. Шафа із дзеркалом посередині, дзеркало трохи деформує будь-яке відображення. Канапа, накрита вицвілим і затовченим біло-червоно-жовто-чорно-зеленим ліжником. Вікна, заслонені білими полотняними фіранками. Чотириповерхова етажерка з книжками (Монтень, Український календар, ботанічні атласи, різні мапи Карпат, багатотомник Бальзака, українсько-німецькі словники, підручники із садівництва, квітникарства, фотографії, греко-римської боротьби, помології, фенології, рукопашного бою, годинникарства, Кобзар, історія середньовічної церкви, Стефаник, записники Чехова, Гамсун, Шклярський, Субтельний, Доктор Фаустус, альбом чеської фотографії з 1960 року, самвидавівський том Бродського (друкований на машинці, 1970 рік). Підлога з вузьких дощок, дуже давно мальована на червоно. Стіни цитринові. Стеля біла, але з великими тріщинами, залатаними гіпсом із синькою. Поза тим погляд найінтенсивніше фіксується на стародавньому годинникові (метр на двадцять п’ять), подібному на ратушу або каплицю, черевиках Доктор Мартінс під накасликом і шістнадцятьох залізних більярдних кулях у дворядній дерев’яній підставці на печі.
Ми би нагрівали собою ковдру, ще й дихаючи під неї, аж поки, нагріта нами, вона не почала б утримувати тепло на нашій шкірі, на шкірі моїй і її. Через виразні межі між нагрітим і холодним нам було б тісно. Якби моя вчителька дзен мала рацію… Вона була би зі мною, і не було би ніякого всюди і завжди, які є тут і тепер…
2
Попри те, що ця пора осені особливо надається до такого виловлювання найменших сезонних змін, що зробити їх значними подіями свого приватного щоденного життя надзвичайно просто, я все ж намагаюся не зауважувати багатьох деталей. Не тому, що осінь спричинює природний смуток, не через нелюбов до зими і зовсім не тому, що цієї осені є речі важливіші. Це лише дитяче намагання втекти від нагадування про щось таке, що тривожить.
Я завжди відчуваю цю невиразну тривогу перед радикальною зміною способу життя, яка, так мені здається, невідворотно відбувається двічі на рік. Цей переворот полягає в заміні відкритого простору на закритий, тепла на холод, лавок на ліжка, сандалів на черевики, соковитих плодів на сушені, вулиць на кімнати, салатів на картоплю і квашену капусту, білого вина на щось міцніше, цілодобових виправ на короткі переходи, відкритих вікон на опалення і навпаки.
Щоразу потрібний певний час, щоби згадати, як тепер треба буде жити. Щось подібне стається, коли народжується ще одна дитина, і здається, що ніколи не пригадаєш усього, чого зміг навчитися з попередньою.
У моєму випадку ці відчуття посилюються ще й балконом. Півроку він є для нас тим, що називається рідним домом, екологічною нішею, власною територією. Тут, між стінами будинку і заростями винограду, проминає наше життя, сюди приходять усі ті, хто нас відвідує. Життя на балконі визначає незиму.
Уже кілька тижнів лише на цьому балконі відбувається щось таке, що примушує мене відчувати додаткову тривогу. Не пов’язану навіть з тим, що, оскільки це є складником балконного життя, яке незадовго мало би перерватися, воно, можливо, нетривке і може скоро закінчитися. Тривога ця якась глибша.
На балконі М. вивчає чеську мову. Вона її вивчає, бо вміє вивчати мови, бо не знає чеської, бо чеська їй подобається. Мені теж подобається чеська. Коли виходжу на балкон, то любуюся її довгими і короткими голосними, що творять неповторну мелодику, накопиченням чотирьох приголосних у слові з чотирьох звуків. Мені подобається ця дитинність з потраплянням у наголоси, коли відповідаю на запитання, вичитані з підручника. Згадуються дивовижні дитячі чеські книжечки початку сімдесятих, неповторна графіка, яка тоді важила більше, ніж химерні віршики про те, що мав «дідечек колоточ і з’єв єго червоточ». Відтворюються переживання празьких робітничих пивниць і винниць, куди не заходять туристи. Намагаюся уявити, як ці речення міг вимовляти улюблений Грабал… Сама приємність. Жодних підстав для тривоги.
Але ж я за кров’ю на чверть чех. І я дотепер не знаю, чому не знаю чеської. Чому навіть не пробував її вивчити. Не знаю, чи моє цілковите українство не є у цьому сенсі тим відступом, яке мене дратує в українцях. Не розумію, чому по-дитячому втікав і утікаю.
Те, що мій дідо був моїм дідом лише рік, що мій тато народився пізніше, ніж той помер, і тато не чув жодного пестливого чеського слова, зовсім не означає, що він перестав бути і татом, і дідом. Зрештою, залишилися незаперечний генотип і цілком упізнаваний фенотип. Зрештою, навіть після своєї смерті дідо став причетним до українських історій, бо саме його деякий час енкаведисти вважали Робертом. Зрештою, з роками він видається мені все ближчим і ближчим.
І попри все я, виходячи на балкон, який скоро стане зимовим, не намагаюся запам’ятати жодного уроку з підручника чеської мови. Намагаюся не думати про зміну способу життя і відчуваю незрозумілу тривогу.