Бо бабця виявилася значно щедрішою в тому, що можна вважати спадщиною.
Бабця подарувала мені це місто. Хай куди я не іду, тепло її перед тим перебування вже мене гріє. Будинок, у якому вона народилася, виявився філіалом художнього музею. Школа, де вона вчилася, біля базарчика, де я купую продукти, її колишня гімназія - навпроти моєї колишньої школи. Будинок, у якому вона поселилася, - у тому кварталі, в якому я прожив усе своє життя. І так далі. Не кажу вже про вулиці, якими вона ходила.
Таке ж трапляється й у Львові. Хоч і не з такою напругою.
Шкода, що я ще ніколи не був у Відні. Вона мешкала там багато років. Але знаю, що, потрапивши колись туди, не чутимуся чужим. Щось та й упізнається, десь відчується певне тепло. Таку я вже отримав спадщину.
9
Часом я навіть не можу спокійно випити ранкової кави.
Сідаю на сходи. Сідаю на сходи своєї гірської хати, щоби попити ранкової кави. І часом не можу цього спокійно зробити. Чи то вікове, чи то особливість натури, але те, що я бачу, не є чистим тим, що я бачу. Сиджу на сходах і бачу більше, ніж належиться. Я бачу маленький кусник світу, який є всім світом. Бачу сад, зарослий молодими яблунями, які розростаються і заслоняють собою щораз більше світу. Ці дерева посадив тато. Зовсім недавно. В середині вісімдесятих. Це недавно, незважаючи на те, що минуло вже майже двадцять років. Цей сад страшенно змінив усі можливості бачення. Від хати ледь видно колію. З колії, з поїзда видно тепер лише дах хати. І я бачу силуети. Бачу те, що можна би було назвати привидами.
Насправді, дивлячись на те, що видно з порога, і знаючи, що тут відбувалося, іноді уявляєш собі, як ті люди рухалися на цьому кусникові ландшафту.
Цю колію, яка за садом, колись будували італійці. Чомусь було вирішено, що саме вони найкраще надаються до будівництва колій у гірській місцевості, їхні інженери вишукували кожного зручного повороту між горбами і ярами, щоби прокласти залізницю від Станиславова до Рахова. Робітники, напевно, приходили до хат, до криниць. Робітники мали би просити напитися по-італійськи. Ще вони якось мусили проводити вільний від роботи час. Кажуть, що саме ці італійці принесли в наші гори всілякі любовні хвороби. Італійці вміли прокладати тунелі. Колія, яку вони проклали, назавжди змінила звучання нашої гори. Коли їде поїзд, хата аж трясеться. Особливо це чути вночі. Колись з одного паровоза вилетіла іскра, котра впала на ґонту давньої родинної хати. Місце, де вона стояла, я теж бачу. Та хата згоріла без жодної війни.
Війни, принаймні дві світові, відбувалися майже на подвір’ї. В лісі, який справа, була та шанцева оборонна система, на яку скеровувалося те, що пізніше називалося Брусиловським проривом. А ще я бачу міст, побудований на місці того моста, який свого часу підірвали ковпаківці перед тим, як провести свій справжній бій, у якому їх було знищено.
Можу собі уявити, що відбувалося на наших городах під час цих усіх світових воєн. З городу щороку - аж до початку вісімдесятих - вилізали весняні гільзи, вистріляні з різних типів зброї. Сорок і сімдесят років тому.
А ще перед тим, як від поїзда згоріла стара хата, на цих усіх городах відбувалися величезні віча радикальної партії. Одне з них описане в певному номері «Діла» як найбільше в краї, на ньому виступали Лагодинський, Шекерик Доників, Марко Черемшина і тодішній господар цих городів.
Через те, що міст потім підірвали, ще кілька років імпровізовані станції працювали на двох берегах величезного яру, який я теж бачу. Один поїзд доїжджав до прірви, пасажири переходили стежками через річку і пакувалися в інший, котрий уже їхав аж до Рахова. Потім, звичайно, побудували новий міст, а уламки старого віадука поутворювали гарні плеса на гірській річці. Зліва я можу дивитися на гірсько-лісову країну, звідки та річечка витікає, а справа - аж на правий високий берег Пруту, куди вона впадає. Крім прутського каньйону, в тім боці видно ще початок покутсько-косівських Карпат, видно той хребет, за яким Коломия, Яблунів та інші цікаві місця.
Попереду я бачу ту смугу гір, якими починається офіційна Гуцульщина. За цією смугою за доброї погоди видно мальовничі горби, якими закінчується передгір’я, і високу гору, на якій колись, дуже давно, було велетенське поганське капище і закінчувалася давня дорога, якою приїжджали купці з дальшої Європи по кремінь. Бо справа, там, де міст і рештки шанців, - лише вхід у Ґорґани. Початок того кам’янистого нерівного лісу, який виходить іншим своїм боком аж на Мукачеве. Десь із самого краю того лісу ще двадцять років тому вилітали винищувачі, які охороняли одну з тих таємних баз, на якій містилися ті стратегічні ракети, про які знали лише їх власники й аналітики потенційного супротивника. То якраз до цієї бази по колії за городом їздили дивні поїзди, замасковані під пасажирські, із щільними фіранками на всіх вікнах.
Ще я бачу баню стародавньої церкви, яка входила навіть до всіх реєстрів пам’яток архітектури, фраґмент цвинтаря, дахи кількох кількаповерхових дерев’яних вілл у закопанському стилі. Все це - рештки того містечка, яке перестало існувати під час другої із світових воєн. Найбільше вціліли після тієї війни стежки, які я теж бачу. Цими стежками приходили ті, що перебували в лісі, і ті, хто робив облави на тих, що перебували в лісі. Дивлячись на ці стежки, можна точно знати, як ними ходили ці різні люди. Крім того, були ще й інші, хто попри всілякі історії йшов до соляних криниць, які так близько в одному з ярів, що їх аж неможливо побачити.
Звичайно, що передовсім я бачу дерева. Дуже багато різних дерев, які непомітно змінюють бачення. Через них так сильно відрізняється тло на фотографіях кількох десятиліть. Звичайно, що передовсім я бачу траву, яка незмінно виростає на всіх фраґментах вільної землі, на якій відбувалося все те, що я не можу не бачити, коли сідаю на сходи попити кави. Часом я її навіть не можу спокійно допити, бо трава нічого не ховає.
10
Колись давно я вже намагався щось розповісти про своє відчуття цього чоловіка, описуючи, яким чином довідався про його смерть - це цілком відповідало тому, як він жив, як писав, що писав, зрештою як помер.
Згодом я дізнався ще більше про нього - оглядав знимки, читав його книжки і книжки про нього, слухав оповіді різних людей про нього, побував у містах, до яких колись потрапляв він. Мені присилали листи на картках з його портретом. Один його роман я зумів так сильно полюбити, що дотепер вважаю його книжкою для мене.
Зараз спробую розповісти про цю людину в трохи інакший спосіб.
Не хотілося би цього робити, але мушу назвати кількох персонажів. Ю. - мій брат, він має однорічного сина Т., Л. - дружина Ю. і мама Т., М. і Б. - мої сини, їм обом недавно минуло десять років. Цього досить.
Була неділя, був вересень (коли я допишу те, що тепер пишу, то можна буде казати - є неділя, є вересень, бо вони справді будуть). Минуло кілька днів, а я вже мало що з того дня пам’ятаю. Мине ще кілька тижнів, і я забуду навіть те, що тепер написав. Але зможу до цього повернутися і навіть пригадати більше, ніж записано.
Було кілька фраґментів. Ми довго спали, бо попереднього вечора допізна чекали, коли з одного бістро - вище від рівня дахів - можна буде оглянути освітлений на ніч Львів. Снідали так само, як і вечеряли, обідали і снідали вже кілька днів, - так багато нам залишили налисників, у які треба було напихати сиру. Пропустили кілька маршрутних таксівок. Бо не орієнтуємося за номерами, а заки прочитаєш… У бусі М. розказував свій сон. Він був упевнений, що за якістю зображення, красою сценок і цілісністю композиції це був чи не найкращий сон останніх років (Перед величезними кам’яними сходами білої вілли на трав’яному ґазоні дві дуже білі вівці і дві дуже гарні кози синхронно і залюбки виконували різні команди, які переважно дають псам. Уздовж сходів висаджені високі ялівці. Та, що подавала команди, сиділа на балконі вілли, коло неї сидів пес, якого ці команди не стосувалися, потім команди змінилися дуже гарною пісенькою, а всі звірі танцювали). Я чув і розумів кожне слово, - казав М. Кам’яні сходи, обсаджені кущами ялівцю, - це дуже добре. Так зауважив Б., який мріє стати архітектором. Тим часом ми доїхали, вийшли на червоному світлі і зайшли купити кремівки (там постійно є дуже добрі кремівки). Якась бездомна їла молоді горіхи на підвіконні гастроному. Поїла і пішла, залишивши після себе купу лушпиння, серед якого була ще ціла невидлубана з надто міцної шкаралупи половинка горіха. Ми пішли надовго гуляти з Т., М. і Б. по черзі везли візочок. Теперішні візочки мають значно гірші колеса, ніж той, який був у вас, - сказав я. Л. залишилася вдома готуватися до завтрашнього спецкурсу. Дуже добрий спецкурс, але на нього записалося дуже мало охочих. Я прийду послухати цей виклад, щоби стало відомо, що спеціально на нього приїжджають аж з Івано-Франківська. Ю. змінив голос та інтонацію і оголосив, що розпочинає цикл повчальних екскурсій Львовом для М. і Б. Він розповідав про Личаків, бо ми там власне і були. Ми дивилися на будиночки, яких скоро не буде. Ці пацани, - показав Ю. на войовничу групу підлітків, - мали би можливість стати справжніми батярами, якби не незворотні зміни. Ми йшли до Кайзервальду. Довкола були дивовижні зарості різних квітів, трав і плодово-ягідних дерев, за якими проглядалися будиночки. В деяких найкращих місцях ми бачили химерні палаци новобагатьків. Все одно ялівці попри сходи і мури гарно виглядають, - уже вдруге зауважив Б. Потому ми стояли на краю велетенської Подільської плити, дивлячись на Львів, Розточчя і Побужжя. Хмари, які були над нами, сунулися тінню десь далеко між багатоповерхівками. Коли дивишся звідси, то виявляється, що тих будинків дуже мало. А цей ліс усередині міста дуже подібний на Віденський. Тут я провів з Т. ціле літо, - сказав Ю. - Я роздягав його і він дуже засмаг. Такий маленький, а вже був на морі, - захоплювалися знайомі. Дійсно, кілька мільйонів років тому тут було море. Тихіше - розбудите дитину, - закричала якась голосна полька своїм мовчазним колеґам. За це літо на заповідній території Знесіння з’явилися нові будинки. Далі, попри лічницю Заремби, колишньою Курковою (теж гарна історія) ми йшли до четвертої, третьої, другої і врешті першої оборонної лінії Львова. Якась старша пані у вельоні з фіранки спацерує Ринком, їй здається, що вона молода, гарна і наречена. Центрові пияки без насмішки вітаються з нею. «Штоби што то увідєть, надо хотя би пальцем о палєц ударіть», - промовляє екскурсоводка до російської групи біля каплиці Боїмів. Польська туристка купує якусь кічову картинку з катедрою. Її товаришки захоплені придбанням. З брами будь-якої хвилі може вийти кардинал. Потім - київські будинки, збудовані всупереч усьому замість чогось на місцях археологічних знахідок. Потім - монастир, про який колись так гарно написав у вірші Юрко Андрухович. Нащо було винищувати всі львівські води? - запитує М. Вони з Ю. ще пішли до витоку Полтви. Ми з Б. вичитали в газеті, чого сподіватися від найближчого книжкового форуму. Обоє зауважили, що чекаємо того самого, що і дописувач. Але ми чекаємо ще і на книжку Софійки, - сказав Б. (повість «Старі люди» Софії Андрухович - Т. П.). Увечері, всупереч приписам дисципліни, ми ще поїхали далеко за місто, щоби подивитися через справжні телескопи на Марс, який так добре покажеться аж за багато років, і на улюблений Місяць, на який варто раз подивитися через побільшувальне скло. Хатка телескопа, подібна на батарею берегової артилерії, захована посеред лісу під зоряним небом серед осінньо-нічного холоду. Стає радісно, що ти тут.