Я знаю це з власного досвіду співіснування з птахами: дрозди об’їли ягоди з кущів, які оббирав я, ворони завжди сиділи на будинку перед моїм вікном, горобці не пускали ластівок у їхні гнізда на моїм балконі, грач втопився у моїй бочці з водою, ворона жила у мене довший час, мої діти знайшли замерзлого папугу, який потім вільно літав по цілій хаті, бузько, знесилений перельотом, упав на мій пост в армії, голуби, яких сусіди смажили на суботу, журавель, який прилетів до мого лісу через бомбардовану Сербію, ворони, в яких я забирав горіхи в армії… Якщо рослини - це поняття, тварини - образи, то птахи - символи і знаки. Я не здивувався, що знайомий орнітолог став теологом. Бо птахи чимось подібні на ангелів.
17. 12 У дитинстві цього ніхто не розуміє. У дитинстві це сприймається як дивна слабість батька. Дитина не може усвідомити, як можна намагатися розтягнути ніч, адже діти часом не можуть дочекатися завтра. Діти встають рано і хочуть лягати спати якнайпізніше. Так само у ранній молодості. Видається, що медичні свідчення про необхідність сну є бздурами. Але потім… Потім несподівано настає момент, коли починаєш розуміти, що єдине, чого тобі ніколи не вистачатиме найближчі кількадесят років, - це сон. Ти ще можеш працювати ночами, ще можеш удень після неспання зібратися із силами і бути працездатним. Ти можеш навіть, будучи страшенно змученим, раптом вирішити не лягати спати, коли є така можливість, а подивитися вартісне кіно, почитати якусь книжку, попити з приятелями, покохатися. Однак усього цього ентузіазму вистачить ненадовго. Бо коли тобі вже досить років, але ти ще не старий, то кілька годин спання - твій скарб, зайва година - розкіш, а півдоби сну - нав’язлива мрія. Адже лише тут ти можеш перебути паузу між наскоками довжелезного списку аґресорів. Тобі навіть не конче потрібні сни. Хоча сни виявляються найкращим, що ти можеш отримати на цьому відтинку життя, тобі досить провалля. Як оточений пастками звірок, ти повільно пробираєшся до ліжка і зникаєш у норі. У темряві, глибині, щільноті й тісноті. Ти залюбки стаєш їжаком, кротом, земноводним, личинкою, які не тямлять, що робиться довкола. Ти прагнеш повернутися в тепло і стислість, які віддалені навіть від дитинства. Туди, де впертя в стіни рівнозначно щастю. Де можеш бути, існувати у формі цибульки, або кореня, або насінини. І тоді лиш одне тебе непокоїть - що завтра знову буде день. Що тебе освітлять, оросять і розігріють. Уранці в тебе буде кілька хвилин наймрійливішої радості, ти перебуватимеш у всіх стадіях вибуху - включно з моментом тиші, включно з розтисканням і стисканням повітря. Бо кілька хвилин ти знатимеш, що вже майже не спиш, але ще можна. Кілька найнаповненіших життям хвилин перед тим, як відкриються очі і ти подякуєш Богові за те, що знов побачив світло.
19. 12 Кожен сніг - це передовсім об’єм. Але кожен снігопад - це рух, динаміка. Тому сніг вимірюється сантиметрами товщі і кубічними метрами, а снігопад - часом і інтенсивністю. Тобто в кожного снігопаду мусить бути свій хронометр - пісковий годинник, клепсидра, зміна товщі снігу на даху, іншій незайманій ділянці чи метеорологічній станції. Час, поки падає сніг, мусить вміщатися у чийсь інший час. І він це дуже вдало робить.
Була зима без снігу. Хоча місто, перенасичене найрізноманітнішими деталями, поводилося так, ніби точно знало - незабаром буде снігопад. І він почався за кілька годин перед тим, як стало темно. За п’ятнадцять хвилин усе стало білим. Спочатку в повітрі, а лиш потім - на площинах. Хоча коли біло в повітрі - вертикально, то здається, ніби дуже біло і на площинах - горизонтально або дещо похило. Через ще трохи часу сніг назбирався на складках - між гілками у ринвах, на балконах. Ще через певний проміжок відрахованого часу сніг уже налипав навіть на тих лініях, де неможливо лежати, а треба липнути і триматися. Наступний жест снігу - він уподібнився до павутини, тобто обволікав якісь невидимі основи розікладених у повітрі геометричних фігур зі слабко вираженими контурами. Скажімо, дерева і лінії комунікацій. Ще трохи, і рівень снігу почав долати стовбури. Передовсім почав із пнів - вони найскорше стали непомітними, прикритими.
І тут раптом усе припинилося і перемінилося на протилежність - полегшено розійшлися порожні хмарки, які викинули весь свій запас снігу, прояснилося. Почало гріти сонце. Весь шар снігу танув, незалежно від того, на якій поверхні він накопичився - горизонтальній, вертикальній, похилій чи мерехтливій. В один момент сніг почав робитися водою. Змінилися годинники - таймер снігу перетворився на клепсидру теплої води. І тоді я зустрів бабусю. Вона йшла дуже повільно. По хліб і молоко. Крок за кроком долала вона цих півкілометра. Вона вийшла з хати ще перед снігопадом, а тепер, коли вже все топилося, - верталася. Вона була найдосконалішим хронометром, суперметеоділянкою. На її старомодному, ще передвоєнному капелюшку зафіксувалося все, що відбулося за останню годину - двадцять сантиметрів снігу, котрі випали щільно, але не топилися на цій автономній ділянці. І бабця, і її капелюх, і рівень снігу на ньому були архаїзмом, як і кожен таймер, який завершив свій відлік.
20. 12 Це було тридцять років тому. Точно пам’ятаю, бо спрацював той самий проявник - страшно інтенсивний сніг. Коли починав падати такий густий сніг, то на нашу гору - дорогою, викладеною ще австрійським камінням і вздовж якої було прокладено фосу, по якій влітку стікала вода, а взимку збирався сніг, то тією дорогою, коли починав падати сніг, на нашу гору обов’язково виходив один і той самий чоловік. Він мав довгу сиву бороду, завжди був убраний у фуфайку і кирзаки. В руках тримав кирзову ж торбу, подібну не на мішок, а на течку. Це був єдиний мандрований жебрак, який з’являвся на нашій горі. У нього був свій пароль: «Дайте калинки», - казав жебрак. Йому давали пучки калини, нарізані з-під снігу, коли ягоди солодкі, напружені і готові вистрілити соком від кожного необачного доторку. Звичайно, що калина була якоюсь надзвичайно глибокою метафорою. Навіть дипломатією. Просячи лише калини, він видавався не прохачем, а виконавцем якоїсь незвичайної і незрозумілої місії. І дипломатія полягала в тому, що, крім калини, йому давали пообідати, випити чарку смерекової настійки, трохи яблук, пучок часнику, якихось сушених яблук або сливок чи грибів у довгому коричневому конверті, в яких з Варшави присилали газету «Наше слово».
Але велика мудрість мандрованого була в тім, що просив він лиш того, що кожен мав, але воно не було необхідним. Бо кожен, хто зрізав калину з-під снігу, міг обійтися без неї тоді, коли слід було віддати її чоловікові зі снігу.
Згодом я побачив, що все довкола нашої хати тримається на цьому принципі - дати тим, хто просить, те, що можеш віддати, але просити, вміти просити лиш те, що тобі дійсно можуть дати. Це власне те, що називається екологією - знанням про життя в однім спільнім домі.
Мурашки прокладали свої шляхи через цукор, і їх ніхто не топив, миші гризли горіхи, оси вибудовували гнізда на стриху в теплі, яструби могли собі вибирати якихось курчат, їжакам і вужам ставилося молоко в тарілочці. Птахам залишалося частину чорної горобини. Лиликів ніхто не зганяв з піддашшя. Зайці прибігали по кору і рештки капусти. Для сарн і оленів завжди знаходилися серед зими сіно і сіль. Кротячі нори не заливалися окропом.
Ми всі жили разом, усім усього вистачало, і всі були щасливими. Ми могли покладатися один на одного. І могли утримувати спільними зусиллями не одного мандрованого, який просив лише калини з-під снігу, а отримував значно більше.
21. 12 Сьогодні мороз. Я вбраний досить легко - без подвійних штанів, без светра і в осінній куртці. На ногах - тонкі черевики, на голові берет. Без шалика і без рукавиць. Я багато ходжу по дворі, але мені не холодно. І я не можу зрозуміти, чому навіть при такому морозі в армії страшенно мерз. Хоч був значно краще вбраний. Мерзли всі, досить було постояти годину на снігу, і вже відлітали ноги, руки перемерзали від кількох хвилин без рукавиць, холодно було всюди. Видно, кількість внутрішнього тепла якось залежить від ступеня вільності, від залежності чи свободи.