…на тій горі стоїть одна з трьох загальнослов’янських святинь… її споруда була побудована на чорній горі, яку оточували чудові, різні за смаком та кольорами води, відомі зі своєї користі людям. У святині мав стояти ідол, під однією ногою якого розташувалися зображення журавлів, а під другою ногою - зображення воронів…
90.
Але гору все одно видно зі значно меншої кількості місць довкола хати, ніж колись. Бачення залежить від дерев, яких тут дуже багато. А дерева ростуть непомітно і дуже швидко. Сливки і вишні поширюються, як бур’яни. Яблуні доживають до глибокої старості. Майже ніхто не пильнує за садом, не обрізає дерев. Охочіше вдаються до експериментів - прищеплюють по кілька сортів на одне дерево. Врожай із таких яблунь вражає різнокольоровістю. Дуже багато великих черешень із дрібними солодко-гіркуватими ягодами. Їх їдять лише діти. З висоти черешень відкривається інший світ. Узагалі зміна ракурсу, переміни освітлення, перепади перспективи є визначальними для тутешнього світогляду. А пори року існують ще й для того, щоби радикально змінювати відчуття простору. Він залежить не тільки від присутності чи відсутності листя на численних межах дерев і кущів, висоти трав чи снігу, але й від сезонних відтінків усього цього листя, трав, снігу. На простір впливає навіть різна чорність кори, дерев’яних парканів, городів, сутінків, котра залежить від вологи. Делятин є насправді півостровом. Лише з одного боку він не має жодної води, бо там починаються найдикіші Ґорґани. Прут і дві паралельні між собою і перпендикулярні до нього гірські річки утворюють природні кордони Делятина. Часом Прут розливається і забирає всі кладки і мостики. За Прутом починаються зовсім інші гори, косівсько-покутські - мальовничі і лагідні, силует хребтів набагато різноманітніший, ніж той, який видно в бік Ґорґанів і Чорногори. Під час дощів, які найінтенсивніші в якийсь один місяць літа, на річки перетворюються всі дороги, вздовж яких Делятин вилазить із вузької смуги долини Пруту на ґорґанські горби. Добре, що моя хата стоїть на одному з них. Між нею і лісом, який тягнеться аж до Сваляви і Мукачевого на закарпатському боці, нема ніякого іншого житла. Тридцять років тому на краю цього лісу ще були складні системи шанців, окопів для скорострілів, мінометів і польових гармат, бліндажів і переходів. У цьому місці відбувався той жах, який у підручниках стратегії називається Брусиловським проривом. Пізніше окопи зруйнувала ожина. Ожини в нашому лісі найбільше. Чорниця росте трохи вище, а суниця - нижче. Щороку - восени і навесні - ми вибирали з городу біля хати десятки гільз і патронів. Австрійських і російських. Суниць найбільше було на колії. Вона проходить якраз під нашим горбом. Коли їдуть важкі поїзди, в хаті трясуться ліжка. Справжній пасажирський потяг їде ввечері до Рахова, а раненько вертається до Львова. Колись ми не пропускали жодного вечора, щоби не подивитися з горба на вечірній поїзд. На каштані, що росте над яром із колією, була гойданка - маленька дощинка на довгих тонких тросах. Ми любили розгойдуватися так сильно, щоби літати майже над вагонами, любили робити різні трюки, подібні на циркові вправи на трапеції, якраз тоді, коли у повідчинювані вікна виглядали пасажири. Тоді потягом їхало багато туристів до Яремчого та Ворохти. Більшість із них уперше бачила гори. Нам здавалося, що наша акробатика поможе їм правильно зрозуміти, що тут відбувається. Американка Кері розповідала, що перед приїздом в Україну її вчили основного закону поведінки в цій країні: питатися можна лише що і як, але ніколи не намагатися дізнатися, чому. Іноді хтось кидав у вікна поїзда камінням. Каміння взагалі завжди було під рукою. Як у випадку Давида і Голіафа, воно часто вирішувало різні конфлікти, даруючи відчуття вирівняння сили. Колись у рахівському поїзді був один товарний вагон, у якому привозили хліб. На кожній станції його продавали просто з вагона впродовж тих кількох хвилин, скільки тривала зупинка. Хліб завжди був дуже дешевим, його купували десятками, бо ним годували худобу. Тому його завжди бракувало. В крамниці збиралися довжелезні черги задовго перед привозом хліба з пекарні. На спеціальній таблиці було написано, що одній особі продають лише дві хлібини. Але всі зналися, тому ніхто цього правила не дотримувався. Бувало, що частині черги вже нічого не залишалося. Антигорбачовський путч у Москві викликав у Делятині лише одну реакцію: привчені до поганих несподіванок люди знову кинулися купувати надмір хліба. Цього разу з нього робили сухарі. Колись хліб був лише двох сортів - сірий і білий.
Колись навіть по помідори і кавуни з Делятина їздилося до Івано-Франківська. На базарі таємно продавали великі квітчасті хустки та різнокольорові нитки муліне для вишивання, прислані в пакунках з Америки. Це вважалося кримінальним злочином. Справжньою делятинською особливістю тих часів були підпільні казино. В них ішла справді поважна гра. До нас приїжджали грошовиті картярі з Москви, Пітера й Кавказу. На них уже чекали професійні катали зі Львова, Прибалтики і Криму. Турніри відбувалися в приватних домах. Про них місцеві мешканці ніколи нічого не знали. Натомість усім було відомо, що в горах за Делятином розміщений дуже важливий і надзвичайно секретний військовий об’єкт. Вважалося, що там добувають уран. Казали, що в тому місці радіація по коліна. Колись там було село Луг. Чудесне місце. Дивовижний клімат оточеної горами території.
Путівник із тридцятих років запевняв, що в Лузі найкращі терени для лиж і санок. Крім того, там була дерев’яна церковця, з різьбами найвидатнішого гуцульського майстра. Відразу після війни село зліквідували, всіх мешканців переселили на схід, а в долині почали будувати базу. Різьблений вівтар перенесли до делятинської церкви. Ми часто ходили по гриби, пролазячи під колючим дротом першої лінії огорожі. З гори можна було бачити вулиці містечка, захованого від людського ока, - багатоповерхові будинки, казарми, маленькі дерев’яні фінські будиночки. Якось ми без попередження пішли до лісу на цілий день. Під вечір тато не витримав і поїхав до військовиків перевірити, чи нас десь у лісах не затримали. Вони запропонували пошукати дітей з гелікоптера. Ми бачили, як він літає над лісами, і, знаючи, що нічого доброго це не обіцяє, ховалися в старих шанцях, прикриваючись папороттю. Дуже багато папороті росте тепер на колишніх фундаментах хаток у Лузі. Плодові дерева цілком здичавіли і повироджувались, але зате безперешкодно вийшли за межі садів, захопивши цілий схил. Похилість площин - головна ознака цієї місцевості. Неповторність зумовлена безконечністю маленьких ділянок тверді, які з’єднуються під іншими кутами. Звичка до того, що за кожних кількадесят метрів буде зовсім інший відокремлений простір, не дозволяє добре почуватися на справжній рівнині. А ходіння вгору і вниз виробляє особливий спосіб руху, який не може не зафіксуватися в мозку, спричинивши в ньому якісь невідворотні зміни. До горбатості землі пристосовані всі найважливіші предмети: каміння у фундаментах, короткі коси, довгі сокири, ланци на корбах глибоких криниць, містки через яри, гальма на фірах, возах і роверах, кут зношеності черевиків. А найтаємничішим із найнеобхідніших інструментів атрибутом знання і влади є васервага. Вона якось прислоняє те, що всі вміють робити все, але майже ніхто не вміє робити хоча би щось бездоганно. Вічне натуральне господарство. Тому майстри цінуються. Майстрів шукають, із ними домовляються, їх годують по особливому. На обід мусить бути зупа, картопля, м’ясо, салат і компот. До обіду мусить бути фляшка. Загалом тут воліють їжу просту, але ситну. Мистецтво всіляких тортів і паштетів віддається спеціальним кухаркам, які роблять щось подібне на весілля. Колись діти виходили після обіду з окрайцем хліба, який свідчив про достаток родини. Ознакою найвищого статусу був білий хліб із маслом і сливовим повидлом. Або зі смальцем, сіллю і часником. На сніданок найохочіше їли вчорашню підігріту картоплю і яєчню з багатьох яєць. Для яєць потрібні кури. Майже весь день їх тримають у загороді, а під вечір випускають пастися. Їм дозволяють порпатися у квітниках. Натомість псам не можна турбувати курей. Тому виживають або ті пси, які сидять на ланці, або ті, які зрозуміли, що курей лапати не слід. Окремі собаки вміють тихо знаходити яйця у малинниках і квітниках. Найбільше не люблять яструбів. Їх у горах багато, вони видивляються за курми. На високих щоглах висять червоні шмати (переважно зношені дитячі штани чи светри), які мали би відстрашувати хижаків. Йоанні більше подобався наш спосіб снідати: щоранку сир, два три помідори і ламаний свіжий хліб. На лавці у саду. До того кава або зелений чай. Літнє сонце над лавками лагідне такої пори. Схід з іншого боку. Схід - це Коломийські ворота, які за доброї погоди вночі світяться відсвітом Коломиї. Світилися автомобільними фарами і вікна колишнього музею Марка Черемшини. Він жив у будинку адвоката Лагодинського, посла до парламенту. Останніми роками музей занепав. Усі автентичні речі знесли на мансарду, а в покоях зробили початкову школу. Мій товариш мав ключі від тієї мансарди. Ми сиділи серед речей, до яких торкалися Лагодинський, Черемшина і Василь Стефаник. Не можна було вмикати світла. Можна було стежити за світлом фар, яке перепускалося через склянки. Здається, що нічого суттєво не змінилося. Що і перед першою зі світових воєн відбувалося щось подібне. Щоправда, не їздило так багато автомобілів. Від моєї хати до шосе десь один похилий кілометр. Але швидкісне шипіння добрих коліс по достатньо добрій дорозі чується на горі проникливіше, ніж давнє гуркотіння лісовозів. Давніше вони їздили навіть попри хату. Наша дорога вела до тієї ділянки лісу, яку призначили бути тотальним зрубом. Уже через десять років там був ліс із малих ялинок, трепет і беріз. І все переплетено ожиною. Делятинський лісокомбінат був одним із найбільших в Україні. Тут робили нездалі кухонні меблі, які вважалися шиком. Окремий підрозділ комбінату займався переробкою лісових плодів. Там приймали осінні яблука на сік, кілограми лікарських рослин, котрі потім витримували в гігантських сушильнях. Приймали звіробій, мати й мачуху, м’яту, листя подорожника і шипшину. З горіхів робили горіхівку. Її наливали в такі самі фляшки, як і оліфу. Етикетка теж була подібна. На початку дев’яностих горіхівку заборонило Міністерство охорони здоров’я. Незважаючи на цілющі впливи на травлення, вона, здається, чимось шкодила мозкові. Хоча в цих краях мозкові вже ніщо не може зашкодити. Мозок укритий такими самими мозолями, як руки і стопи. Тисячі півлітрівок з густою, чорною, гіркою горіхівкою залишилися в Делятині. Її треба було спродати. І врешті вона закінчилася. Останню фляшку купив також я. У пивниці назбиралася ціла купа порожніх фляшок. Були часи, коли їх стало важко здати. Колись було простіше. Порожня фляшка коштувала дванадцять копійок, мінеральна вода в ній - шість. Всюди були пункти прийому склотари. Ще не було пластмаси. Довкола все ще було чистим. Найгіршим сміттям були звичайні папірці від цукерок. І сміття було важке. Воно трималося землі, поступово на землю перетворюючись. У найгіршому разі могло відчутися уламок слоїка або бляхи на дні річки. Тепер воно літає, пливе, роздувається. Видається, що воно скрізь. Видається, що люди не навчилися розуміти його незнищенності. Це синтетичне сміття є ознакою ознак нашого краю. Перехід від совєтського мінімалізму до споживацького суспільства відбувся надто швидко, його ніхто не передбачив, ніхто не контролює. Залишається одне - не допускати сміття на власній території, визбирувати його там, куди приходиш. І все одно цілковитого спокою бути не може. Бо навіть великі смітники, куди можна зносити позбиране сміття, є попросту великими смітниками посеред лугів, на краях ярів і на берегах найкращих річок. Усіх, хто приїжджає, ми водимо на Любіжню. На коротку і бурхливу річечку, яка несподівано формується з кількох гірських потоків, має кам’яне дно, прозоро зелену воду і кілька малих водоспадів. Вода пахне водою. Цей запах надовго вгризається в шкіру і доступні слизові. Вона є найкращим звітом про дощі, які стекли в її русло, про важкі автомобілі, які переїхали через неї десь вище. Переважно неймовірно холодна, вона вміє бути дуже теплою в часи літньої посухи. Тоді, коли в’яне трава і лісові ягоди за смаком починають нагадувати конфітюр. А ближче до кінця літа у плесах під водоспадами плавають, заплутавшись у течії, літні бліді яблука. До Любіжні стікають химерні води. Трохи залізні (якщо в якусь ямку на лісовій дорозі набереться стільки дощівки, що не може висохнути, то поверхня таких калабань озерець вкривається рудавою плівкою), більше солоні. Впродовж століть Делятин був місцем, де виварювали сіль. У певний час вона стала ціннішою, ніж кремінь. Згодом делятинські саліни були власністю цісарської родини. Перед першою війною цісар Франц Йосиф приїжджав оглянути свої тутешні володіння. Він посадив перед костелом кедр, модрину, липу і ще щось велике.