Звичайно, без насильства України не побудуєш. Треба все закріпити на законодавчому рівні. А в Конституції додати, що Україна - країна квітів.
Далі справа досить проста.
На кілька років припиняється оподаткування квітникового підприємництва. Кожен ЖЕК мусить засадити квіти на своїй території. У бюджеті передбачаються гігантські витрати на квіти. До шкільної програми вводять обов’язковий курс квітникарства. Мерії займаються муніципальною територією. Кожен мешканець будинку мусить висаджувати квіти на балконі. Кожен землевласник повинен мати квітник. Державний інститут квітникарства має кілька спеціалізованих журналів, програми на телебаченні, гігантський виставковий центр. Кожна обласна адміністрація, кожне лісництво засновує шкілку-розсадник, де вирощують екзотичні дерева і кущі. Армія допомагає, альтернативна служба - на квітниках. Реєстр безконечний…
Щось мусить змінитися на краще. Принаймні буде більше квітів. Наше підсоння благе.
А там, де квіти, не вдається так смітити. І поводишся трохи інакше.
Там, де квіти, треба бути обов’язковим, дбайливим і старанним (навіть пити так не можна, бо вони чекають і все відчувають). Треба бути лагідним і погідним. Треба думати про когось, про світ, інший світ і про себе.
Треба стати мудрим, роботящим, уважним, спостережливим, старанним, умілим, дбайливим, дисциплінованим, правдивим, ніжним, охайним, безстрашним, терплячим…
Так і може статися Україна. Завдяки квітам…
1914.
…нічого не можу із собою подіяти. Хоча живу цілком інакше, найпромовистішими видаються метафори еротичні.
Якби мусив звести до чогось такого свій досвід України, свої з нею стосунки, те, що вона мені про себе розповідала, то визначальним я обрав би кунілінґвус. Не простий статевий акт і не справжній статевий акт. Лише відкритість, довіра, дозвіл, заборона, заміна, половинність і позамежовість водночас. Не знати, що краще. Не знати чому, але так є. Бо так. Бо є. Бо таке. І можна було би більше нічого не пояснювати…
2005.
…кілька років тому я мусив дати собі раду з поважною світоглядною кризою. Тоді разом зійшлося все те, що справді хвилює, чим переймаєшся. Все те робить внутрішнє життя напруженим і таким, що тисне на оболонки зсередини. Просто через голову стає важко тілові. Звичайно, що йшлося про Україну. Про мою Україну. Бо що ще може викликати подібний тиск (ясно, що любов, але вона тоді була досить лагідна).
Я зауважив, що потрапив у пастку. В найвищий вияв стресу, коли вже немає ні радості, ні аґресивності, ні готовності до самозахисту. Лише покірне бажання заховатися в нору, під ковдру, в кут. Спати і чекати, що з тобою зроблять.
Почалося все з відчуття рідного міста. Улюблені декорації, необхідні персонажі раптом перетворилися на прокляття. Невже завтра буде те саме? Тих кілька вулиць, тих кількадесят зустрічей, тих кілька тем до розмови, які не зношуються роками, які не отримують жодного розвитку і відомі наперед.
Тоді перекинулося далі. Оце я. Оце моя батьківщина. Когось із нас немає. Бо я - вона, вона - це я. Оскільки я є, то тоді де вона? Але ж і вона є об’єктивною реальністю. Тобто нема мене. Як усе заплутано. І - цілком не ясно. А ще треба додати таку річ, що все, що відбувається зі мною, укладається в рамки загальнолюдського. І все, що є на моїй батьківщині, може ці загальнолюдські речі забезпечити. Що ж тоді означує і мене, і мою батьківщину?
Порятувала Йоанна. Вона прийшла ззовні. З-поза України, із-за меж дотичності мого щоденного вічного життя. Але приїхала для того, щоби подивитися на місто (точніше на простір), у якому це моє життя відбувається, на топографію з порозсіюваними особистими слідами подій, рухів, спогадів, речень, видив і знань.
Було літо (таке літо, що досить лише одного слова - літо). Ми мали годину. Потрібно було показати щось найголовніше, бо неможливо показати всього. Найкраще було би познайомити з кимось близьким, але це було би типовим виявом чоловічої безвідповідальності - перекласти відповідальність на близьких. Зрештою, нікого близького якраз у той момент не було близько.
Стислість часу (чи до секунд, чи до годин, чи до днів або років) іноді дає чудесний ефект. Дозволяє вчинити так, ніби цього часу безмір. Так іноді кіно вкладає у дві години хоч який відтинок часотривання. Наша екскурсія теж була подібна на кіно. Таке, коли сенс залежить від послідовності окремих вибудуваних епізодів і навіть кадрів. Дуже важливо, що ці кадри не супроводжувалися жодними текстами і позакадровими коментарями. Вся археологія кожного місця, всі асоціації і особисті сліди залишилися непроговореними.
Спочатку була ріка. Кам’янистий пляж, ями, за течією і проти течії, запах води, який за такої води надовго влазить навіть не у шкіру. Потім ми пішли на обмежену чотирикутником старих будинків площу перед першим міським костелом. Бароко. І сонце там завжди світить бароково - переповнено, виснажливо і бурхливо тихо. Правдива Латинська Америка. А тоді - для зігріття після купання й охолодження після площі - по сто грамів самогонки по шістдесят копійок у квартирі, куди можна всім по неї приходити, де прохолода помитих дерев’яних сходів і гарячінь пересвітленого наскрізь листя на кам’яній ґалереї. Ще можна закушувати плястерками паперівки або чорної редьки, але не дозволяється робити все це інакше, як настоячи…
Моє місто сподобалося Йоанні, вона видавалася тут природною. Мені сподобалося таке моє місто. Непорозуміння зникли. Мені сподобалася моя країна. Ми з нею - одне і те ж.
Життя між поїздами
Для краю, чиєю головною ознакою стали непостійність i постійна змінність ладу, все, що стосується залізниці, має особливе значення, яке виходить далеко за межі її звичайних функцій. Відносна непорушність колійового устрою перетворюється на певний різновид логіки, котра дозволяє хоч якось упорядковувати суспільне мислення. I водночас дарує елементарну віру у свободу, відсутність якої завжди пов’язана тут із чимось ірраціональним. Зрештою, поєднання надійності простої дії з незмінністю ритуалу витворює особливу інституцію, в якій можуть виявлятися знання, традиція, культура, тривання. Час, розгорнутий у вікні поїзда, натякає на приватність спільного часу. Ці колії прокладалися у дев’ятнадцятому столітті. Найпізніше - за кілька років до офіційного початку двадцятого - та, котра зробила з нас мешканців карпатської країни. Впродовж століття двадцятого лише залізниця була притулком нормальності життя. Тому ми не просто переїздили поїздами з місця до місця. Ми жили з поїздами. Ми жили в поїздах, поруч із поїздами i між поїздами. Передовсім ми їх чекали. Можливо, саме через це напружене чекання поїзди чимраз більше запізнювалися, i ми звикли чекати довше, майже до безконечності. Через ці очікування, через невизначеність розрахунків графіка переїзду, через почуття визволення від щоденного абсурду доведенням абсурду до межі загострення ми дбали про те, щоби, чекаючи поїзда i чекаючи в поїзді, не тільки не відчувати, що життя спиняється, а навіть проживати його з недозволеною в інших випадках інтенсивністю.
Саме на вокзалах i довкола них вирувало найактивніше життя. Колись вокзальні ресторани були найкращі у Львові, Івано-Франківську i Чернівцях. Кафе i бари працювали цілодобово, i сюди приходили нічні товариства. На більших станціях, де були депо, ніколи не зачинялися дешеві та якісні їдальні для колійовців. У залах очікування ночували не тільки подорожні, а й багато з тих, хто не мав постійного житла. Згодом з’явилися так звані зали підвищеної комфортності. Там установили м’які канапи, телевізори. Вхід став платний. На канапи не можна класти ноги, але вночі це правило порушували. Тому на світанку службовці обходять зал, будячи сплячих i вимагаючи опускати ноги на підлогу. Все ж у цих залах справді значно комфортніше. Відсутній непереборний запах бездомних i немає нічних міліційних перевірок, часто небезпечніших, ніж розмови з кримінальниками в нічних барах. Міліціянти, перевіряючи документи, намагаються затримати передовсім тих, кому невдовзі треба від’їжджати, сподіваючись на відкуп. Адже закон дозволяє тримати під вартою будь-кого впродовж трьох годин. Особливо активними міліціянти були під час операцій «Мак». Ішлося про перекриття шляхів транспортування макової соломи, якою славилася Галичина, на індустріальний Схід, де рівень споживання саморобного героїну завжди був найвищий. Очевидно, що перевізники почали обминати колії. Натомість міліція затримувала й обшукувала тисячі молодих студентів артистичної зовнішності. Вважалося, що саме так мають виглядати справжні наркомани. Натомість щороку перед Новим роком i Різдвом міліція зовсім не зважала на потоки заборонених до зрубування ялиць. Збіднілі селяни, котрі місяцями не отримували жодної платні готівкою, везли до міст святочні ялинки, влаштовуючи розпродаж відразу ж на привокзальних вулицях. Ранкові підміські поїзди до Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода, Стрия i Коломиї, що прибували з гірських районів, пахли лісом i були переповнені ялицями різного розміру. Їх везли передовсім діти i старі, для яких таке примітивне браконьєрство було джерелом реального зарібку. А в поштових вагонах, куди немає права доступу, їхали добірні ялиці для найповажніших клієнтів, власників розкішних помешкань i будинків. За поштовим вагоном був причеплений ще один непасажирський вагон. У ньому везли хліб у бік гір. На кожній станції, навіть там, де потяг стояв лише хвилину, з відчинених дверей поспішно вивантажували дерев’яні ящики з хлібом для сільських крамниць, лікарень i їдалень. Одночасно забирали порожню тару i продавали хліб приватним особам, які заздалегідь очікували поїзда з мішками i роверами. Це було тоді, коли дешевим хлібом вигодовували худобу. З поштових вагонів тим часом викидали запечатані мішки з листами, бандеролями i посилками, яких тоді було надзвичайно багато. Вже пізніше пошта втратила свій панівний статус. Усе, що потрібно було передати, передавали безпосередньо через руки провідників пасажирських вагонів. Іноді купе провідників були вщерть заповнені конвертами з важливими документами, великими сумами готівкою, пакунками з книжками, дитячим харчуванням, рятівними ліками, продуктами, подарунками, похоронними вінками i телевізорами. Важливо було лише домовитися про номер вагона, трішки заплатити провідникові та вчасно зустріти потяг, назвавши прізвище, написане на передачі.