В армії я щиро був переконаний, що пекло зовсім не гаряче, а навпаки - страшенно студене. Ми жили в броньовиках і в спеку. Тоді всередині залізного пуделка було майже 80°. На броні ми смажили яєчню, руки постійно були попечені від необачного доторку до перегрітого металу. Але все це здавалося поверхневим - тобто таким, що впливає лише на твою поверхню, твою оболонку. Разило, нищило і мучило лише шкіру. Холод був значно глибиннішим і першопричинним. Найсуттєвіше він випорожнював тебе - щоб самому стати вмістом твоєї форми під час багатоденних автономних виїздів. Автономні - це означає лише тебе, твій БТР, лише малесенький ґенератор для радіостанції, який не може дати тепла, лише сніги, мороз і ліси. Тоді починалося пекло. Тоді пекло. Пекло зсередини, від костей, ти відчував кожну свою клітину, наче пляшку з водою, виставлену на мороз. Починався відчай, від якого міг тікати, але не міг утекти. Бо тепла ніде не було, а в тобі був лід.
Я вискакував з теплого панцерника, на внутрішніх стінах якого поростала крига, у відкриту ніч, бо здавалося, що всередині мороз тебе задушить, а ще холодніший відкритий простір не такий страшний, як замкнутість і скутість. Замерзало на лід усе, що було у флязі, замерзав хліб, замерзав навіть папір. Назвати це холодом я не наважуся. Це було межею, болем, чистотою, висвяченням, новонародженням. Це було життям. І саме це було пеклом. Бо воно було нескінченністю, безмежністю, конструкцією і звучанням цілковитої тиші. Це було безумством. Мороз робив із наших голів калік. Але ця історія буде вже завтра.
22. 12 Отже - сьогодні продовження історії про мороз. Про те, як він робить з людини безумця.
Я багато разів бачив, як ламали людей - холодом, биттям, болем, хворобою, захланністю, страхом, смертю близьких, бідністю, приниженням, ламали лопатами, відрами з лізолом, насильством і підступом, брехнею і байдужістю. Я бачив, як ламали і як люди ламалися або ні.
Але лиш раз я бачив, коли цілком пристойна людина зламалася так, що перестала нагадувати людину. Навіть через рік у нього не відновилися мова, інтонації, голос, погляд, хода і рухи. В нього змінилося щось у голові. І зламав його мороз. Бездоганний та інтеліґентний, спритний і елеґантний офіцер з Пітера поїхав з нами в тріскучі морози в північні ліси. Його посадили на один із бетеерів. Він тримався і поводився на диво добре, правильно і гідно. Наша колона мчала безмежними лісами. Правило було таке, що треба було доїхати до певного місця, незважаючи на втрати. Тобто про тих, хто по дорозі залишався, ніхто не дбав.
І от БТР із бездоганним офіцером зіпсувався десь у найглибшій пущі. Троє людей залишилося посеред снігів і стокілометрових лісів разом із тоннами абсолютно неужиткового металу, який, однак, не можна було покинути. Сховок перетворився на пастку. Понад тиждень просиділи вони без їжі, без тепла, без вісток і чуток, без годинника і розуміння, що діється. Умови були такі, що холод був жахливий, але не давав їм можливості померти. Життя перейшло в інший вимір - мінімального жевріння на межі згасання. Ми ж доїхали до місця і працювали в такому ж холоді цілий тиждень. Але ми працювали. Ми мерзли, але не збиралися вмирати. В нас не було на це часу.
Коли через тиждень ми почали визбирувати своїх погублених і дісталися нарешті до цього бетеера, то на офіцера було тяжко дивитися. Він став звірком, він не міг говорити, думати, рухатися. Щось такого, як в оповіданнях Джека Лондона. У нього замерзли і згасли очі. Він перестав бути мудрим, добрим і активним. В нього замерзли мозок і всі відчуття. Ми водили його, як сліпого й німого паралітика. Коли ж він зігрівся, то не перестав бути замороженим.
Так буває з фруктами, які в стані замороження можуть зберігатися свіжими дуже довго, а коли розмерзнуться, то не стають справжніми. Їх можна вживати лише до компоту і то дуже скоро, бо інакше згниють.
23. 12 Останнім часом у мене стерлося не лише відчуття різниці між окремими роками, а й днями тижня. Тому поняття «недільна прогулянка» стало моїм власним архаїзмом. І нема в тому нічого дивного, що ця недільна прогулянка відбулася в четвер. Урешті день був сьогодні для проходів якнайкращий - сонячний, сніжний, морозний. Сніг особливо сприяє мандрівкам, бо змінює простір - робить його порцеляновішим - поділеним, порційним, відгородженим у різних своїх фраґментах. Я опинився в найкращому районі нашого міста. Це незвичайний район магічних кварталів справа від невеликого парку, ліворуч від колії. Дивовижний світ іншого міста, спокійних вуличок, якими можна ходити, конкуруючи з автами, вілл і садів. Найцікавіше - вілли. Ними цей куток землі перенасичений.
Їх дуже багато, і всі вони різні. Кожна з цих вілл є ілюстрацією до довгої історії. В кожній з цих історій присутні вступ, розвиток, злет, кульмінація, стабільність, тоді занепад. Спочатку непомітний, а далі стрімкий, який летить до руїни. Здавалося б, що кінець історії. Але не тут, бо вілли стійкі і довговічні. Тому старі історії змінюються новими. І все починається спочатку - задум, злет, кульмінація, стабільність. Вже наперед відомо, що занепад буде теж. Без певного присмаку занепаду такі будинки втрачають смак. Особливо цікаво дивитися, як ця кожна вілла ставала втіленням чиїхось уявлень про ідеальний будинок. У когось з’являлась ідея власного палацу. Переважно він був відображенням якихось віденських, празьких, краківських або хоча б львівських мрій. Але власники недобре собі уявляли, як саме їхня мрія мала б виглядати. Тому за справу бралися будівничі. Їх драми теж вкарбувалися в кожному будинку. Вони, ці будинки, є насправді втіленням усього, що не вдалося в житті цим архітекторам, будівельникам, інженерам і декораторам.
І все ж вони дуже вдалі. Це наше щастя, що є у місті така маленька територія. І це щастя, що туди можна піти на недільну прогулянку. Навіть якщо вона припадає на четвер.
24. 12 У мене давно була мрія, про яку я вперше наважуся говорити сьогодні. Ще кілька років тому я побачив, як люди мучаться від депресії і як я можу їм допомогти. У мене з’явилася ідея спеціального пансіонату, де б лікувалася депресія. Хочу збирати тих, хто цього потребує і вивозити їх у гори. В будь-яку пору року. Хай навіть у такі морози, як тепер. Це, може, і ліпше, бо студінь висвітлює всілякі психічні темноти і тіні. Все, отже, могло би виглядати так: я даю оголошення в газету, що буцімто якийсь пансіонат приймає слабих на депресію. Мусить бути оголошений якийсь тариф - скажімо, щоб вистачило на їжу, питво, транспорт і мені як лікареві за видужання. В оголошенні була би вказана певна адреса - куди з’являтися. І тоді треба поїхати за тією адресою - це може бути Дора, Любіжня, Кваси, Ворохта, Микуличин, Зелена, Гута або ще щось таке, і сказати, що хочеш вилікуватися. А там уже був би я. Я зустрів би хворого і цілу ніч просидів би з ним при пляшці чи барильці. Я поговорив би з ним і розказав кілька історій. Я радів би, і хворий бачив би, як радість вихлюпує поза мене. Ми вийшли б у ніч подивитися на зорі. Був би сильний мороз. Все б мерзло.
Ми не будемо палити, ми будемо терпіти. Потім ляжемо на кілька годин. Сон буде багатий на сни, бо через холод ми будитимемось через кожні півгодини. Ми будемо зі слабим спати так, щоб грітися тілами і видихами. Потім буде ранок. Дуже гарний. Небо буде кольорове, а гори - як копія чорно білої ґравюри. Нам буде бракувати їжі. Вдосталь буде лише цибулі і часнику. Але їх нічим буде заїсти. Ми будемо страшенно смердіти цибулею. І запиватимемо це ще смердючішими напоями. Ранок здаватиметься вечором. Руками, з потрісканою від незручностей шкірою, ми наллємо ще чогось один одному. Я витягну зі старої шафи якісь книжки і знимки. Щось будемо читати і розглядати. А тоді - переборюючи бажання спати - важкі фізичні роботи, не виправдані ніякою логікою - щось носити, копати, згрібати. Пізніше можна буде трохи полежати, але не заснути, а говорити те, що думаєш, знову йти, сидіти, купатися, пити горілку, вино, каву, молоко, не їсти нічого, крім рибних консервів, говорити, згадувати, мріяти, йти з тягарем на спині, ризикувати потрапити під камінь, хвилю, зрубане дерево, мішок, лавину.