Це місто-фортеця. Воно не те що стало фортецею, бо так було треба. Воно було фортецею задумане і фортецею створене. Ідея ідеального міста довго шукала такого бездоганного втілення. Єдиний рисунок став прототипом міста, і місто було як ґравюра. Як графіка на камені, як барельєф, як літографія, як суха голка, як ленд-арт врешті-решт. Суцільний мінімалізм. Діамант. Як компас. Шість напрямів. Шість редутів, шість проміжних мурів. Усередині - маяк ратуша. Квадратом камениці, вузькі, низькі і довгі. Палац при мурі. Лицарі тоді не ховалися серед міщан. Три костели. Дві церкви. Звичайно, арсенал і мол. Заблудитися в порту було неможливо. Все надто прозоре. Все просте й ідеальне. Місто-контрафорс. Його так і не вдалося нікому знищити ззовні. Ні туркам, ні москалям, ні козакам. Справжні твердині можна підвалити лише зсередини - австрійським розбиранням мурів, розстрілами у середмісті, бульварами замість кварталів, будинками на місці внутрішнього подвір’я і саду, пожежею, яка роздулася з під котла, в якому варилося повидло…
І якраз тепер, як і в 1812 році, коли були розібрані мури, порт фортеця знову стає інакшим. Мінімалізм і садівництво, котрі були визначальними впродовж усіх часів Франківська, підриваються ізсередини маньєризмом і зажерливою забудовою тих місць, де пилося, сиділося, ходилося, лежалося, любилося, бігалося, говорилося, обнімалося, трималося. Звідки дивилося на акваторію. Де була наша твердиня. Ідеальне місто. Як з рисунка. Як літографія. Його варто було захищати і не здавати, цей порт Франківськ. Але воно не встояло - як завжди - від власного, внутрішнього напору…
Ерос святого Миколая
В останнє десятиліття, крім усього іншого, відбулася ще й дивна зміна феномену святого Миколая. Те, що століттями було містичним, перестало ним бути. Як це не цинічно звучить, але культ Миколая віддавна переплутаний з питанням дитячого еротизму. Та сама містика невинності, таємниці, прагнення, підозр, натяків, солодких задоволень. Та сама народна педагогічна система природного циклу - спочатку таємниця, про це не говорять ні батьки, ні діти, потім незбагненний акт ініціації, тоді - ні з того ні з сього той, хто ще вчора був об’єктом непромовленого, відразу стає його суб’єктом. І сам разом з власними батьками готує в ніч дива таємницю для своїх дітей, онуків власних батьків, з якими про все це так і не поговорилося. Як і про те, звідки беруться діти. І що відчувається тоді, коли діти можуть і не взятися, але відбувається те саме, від чого вони з’являються.
Коли я був малий, то про будь які прохання до Миколая не йшлося. Так, ніби всі собі знали, що просити у принципі неправильно, що можливості Його обмежені, що Він і так старається максимально, що втіха полягає в чудесному отриманні того мінімуму, який є для нього таким напружним. З еротикою було точнісінько так. Вона була таким самим дивом. Ми читали самвидавівську «Баню» і примітивні останні розділи з підручника анатомії людини. І нічого іншого в цій царині не було. Треба було вірити в щось одне. Або або. І захищати свою чистоту чи зіпсутість (ідеалізм чи матеріалізм - таким було дурнувате головне прокляте питання однієї дурнуватої головної філософії, нє щоби його прекрасно розв’язати, викресливши зі списку). Теперішні діти дивляться на обкладинки журналів і кондоми у кожному кіоску, все знають і пишуть списки, що їм потрібно на Миколая. Їх розуміння еротики полягає в тому, щоби знати, що від кого треба хотіти.
А все задумувалося так гарно. В часи єпископа Миколая передовсім йшлося про страшний гріх гордині. Йшлося про анонімність дива. Про його вчасність і щоденну присутність. Про те, що диво стається тоді, коли сподіватися його годі. З тим Миколаєм теж пов’язана певна еротика, бо він часто клав капшук з монетами саме тоді, коли зневірена дівчина вирішувала своїм тілом заробити на віно.
Найбільше чудо Миколая полягало в тому, що його ніхто ні про що не просив, але він умів зробити найпотрібніше. І ніяким чином не зрадити свою до того причетність. Просто так ставалося, як мало би бути по правильному. Миколай був великим коректором.
Власне ця корекція мала би бути найголовнішим спадком святого. Хай дитяча еротика залишається дитинною - інтимною, делікатною, загадковою, солодкою. І вчасною.
Ті, хто завжди зі святом
Школа, незважаючи на її утиски тотальної святковості, якою переповнене раннє дитинство, все ж була дуже корисною для усвідомлення свята як такого, свята як виняткового явища, свята, яке дуже не завжди з тобою. Зрештою школа мусить бути хоч у якомусь вимірі корисною. Святом, отже, було кожне випадання з розпорядку - неділя, канікули, хвороба, запізнення, прогул, відсутність учительки (навіть якщо вона в цей день зламала ногу чи пішла на мамографію), смерть Брежнєва Андропова-Черненка, парамілітарні змагання «Зарніца» й «Орльонок».
Наприкінці школи і в ранній юності свято мусило бути пов’язане з тим, що вперше. Перший щось там, перша хтось там, уперше таке-то і сяке-то. Такі собі справжні приватні свята, в яких, однак, уже було те, без чого свята неможливі. А свята неможливі без співпережиття. Нерозділена радість святом бути не може. Те, що вперше ставалося, теж означало причетність, бо автоматично переводило нас із категорії в категорію, з касти в касту.
Якраз тоді десь вичиталося про ритуал, який є інсценізацією міфу. З цього випливало, що перейнятість будь-яким міфом уможливлює переживання співпереживання свята під час здійснення відповідного ритуалу. Тоді були призови до армії, вироблена теологія підйомів, ранкових туалетів, прийомів їжі, виїзду на маневри, відбоїв, недільних звільнень у місто, демобілізацій, повернення в університети, доступу до книжок, кінотеатрів, нечастих виходів у кафе, зібрань у гуртожитках, демонстрацій, арештів, КПЗ, паролів порозуміння, відновлених пісень і піднятих прапорів. Чудові ритуали глибинних міфів.
Десь незадовго свята святкувалися лише удвох, одне для одного. За власним календарем. Пізніше знову повернулася причетність до роду. Встигнути, заки ще вони є на світі.
А відтоді, коли властиво почалося власне самостійне життя, свята теж стали саморобними. Їх можна було призначати на ту годину того дня у році, коли хотілося. Свят фактично не було, бо їх не хотілося, бо вони були залежні від тебе, а нема нічого нищівнішого для святковості, як бути розпорядником свята. Так я безжально проспав злам тисячоліть.
Натомість святом були діти, бо вони були святими, як то є з дітьми. Їхні щоденні святка могли заступити все інше.
Тепер, коли я думаю про ідеальне свято, у свідомості завжди зливаються в один образ, в один символ добрий приятель Юрко Покальчук і улюблений пес Люна. Вони є незаперечними виразниками святковості. Ця святковість позначена насамперед цілковитою відсутністю часу. Можна сказати, що життя є святковим завдяки тому, що так часто буває нудно впродовж цього свята. Бо йдеться про інше. Юрко Покальчук знищує календарність своїм коронним тостом - з новим роком. Він проголошує його завжди, він має рацію, бо новий рік починається кожної нової хвилини. А Люна взагалі, як то властиво псам, не розуміє, що таке довго, а що коротко. У неї все триває однаково повно. Чекання, зустрічі, спання, прогулянки, забави, пестощі. Те, що їй подобається, є святом. Усе, що між тим, - нє. Я би хотів жити так. Це чимось нагадує перепади з пекла у рай, де і муки, і кайф незрозумілі нам, бо замішані на безконечності. Натомість моїм святом є щось інше. Я щиро святкую дві речі: моє земне життя мусить колись закінчитися, і я нічого не знаю про своє життя після його земного закінчення. Видається, що в такій ситуації не святкувати теж немає жодних підстав.
Великодня демонстрація
Щороку кожен - як хоче і може - переживає принаймні нагадування про подію, яка стала найважливішою в біографії людства. Нагадування нам потрібні, бо очевидність іншості світу, який настав після Воскресіння, є значно меншою, ніж могли сподіватися всі учасники тієї події. Ще важче усвідомити, що вона не має ні початку, ні кінця, що вона триває безперервно і завжди. Людська сутність потребує простіших методів навчання. Календар є одним із них.