Одним із феноменів цієї календарної залежності є щорічне відчуття, що мало не позавчора було Різдво. Почуттєва прірва між народженням і смертю та воскресінням стискається в часі. Благість Різдва і напруженість Великодня переживаються як прискорене дорослішання. Ціле земне життя Христа найінтенсивніше нагадує про себе в ці два дні, між якими менше, ніж півроку. За цей час ми повинні пройти щорічну еволюцію від дитячої радості від того, що Бог став людиною, довіривши нам мало не по-людськи, аж до глибокого потрясіння - на що ми, люди, насправді здатні.
Останній тиждень перед смертю Христос збирав довкола себе дуже багато різних людей. Знаючи, що і як має статися найближчими днями, знаючи, як мало часу залишилося, він укладав у кожен поступок, у кожне слово найбільшої сили значення. Складається враження, що ці тисячі очевидців були потрібні не лише для того, щоби вони побачили і почули, як здійсниться написане у пророків. Здається, що він навмисно укладав багатющу колекцію типів, повний спектр можливостей людського вибору. Всі ці люди повинні були ще й бачити одне одного, усвідомивши, якими є вони самі.
Завдяки тому, що цей останній тиждень ретельно задокументований, ми маємо можливість мало не споглядати хроніку подій. Маємо часу вдосталь, щоби прокручувати цей фільм, акцентуючись на різних напрямах поглядів.
Можемо дивитися лише на Богочоловіка, ловлячи кожне слово. Цих слів має бути досить, щоби не потребувати нічого більше.
Можемо дивитися на всіх разом і на кожного окремо з тих людей, які були поруч. Придивлятися до всіх дій, рухів, виразів обличчя і очей. Можемо намагатися зрозуміти почуття і думки, які їх викликали. І приміряти їх до себе. Виявиться, що вони будуть зрозумілими, бо не будуть надто чужими, будуть людськими.
Натовпи слухачів, двоє сліпих, учні, мешканці Єрусалима, що зустрічали в місті, продавці, покупці, міняйли в храмі, первосвященики і книжники, старші народу, фарисеї і садукеї, вчителі Закону, лицеміри і нерозумники, каліки, вагітні, діви, солдати, раби, сторожі, апостоли, блудниці, Петро, Юда, Пилат, Симон, Варавва, Марія Магдалина та інша Марія, Йосип… А ще персонажі цілого потоку притч, розказаних цими днями Учителем…
Зрозуміло, ці люди потрібні були передовсім для того, щоби вони побачили смерть і воскресіння, щоби аж у такий радикальний спосіб переконати їх у тому, що Є.
Зрозуміло, що переворот стався не тільки в історії людства. Бог, уперше пройшовши повноцінною людською дорогою, теж став зовсім іншим.
Але здається, що саме демонстрація різних можливих виборів має особливе значення. Адже йшлося передовсім про людей.
Тож, користуючись нагодою простого календарного нагадування, думати варто про свій власний вибір, пам’ятаючи, якою різною може бути людина, пам’ятаючи, що кожен окремий вибір є вибором цілого людства. Настільки, наскільки загальним був вибір Христа.
Поза тим Воскресіння триває вічно і завжди. Як і Різдво, до якого вже так близько.
Страх сповіді
Один з моїх прадідів, чоловік надзвичайно побожний і високоморальний, багато років не ходив до сповіді. Ще замолоду, коли його віра в церкву і священиків рівнялася з вірою в Бога, коли якнайчастіша сповідь була для нього життєвою необхідністю, він раптом довідався про якісь неподобства, які його душпастир чинив у приватному житті.
Прадід пережив таку глибоку травму, що постановив собі більше ніколи не користуватися посередництвом будь-яких людей у своїм спілкуванні з Богом.
Я його розумію, але не можу визнати його рації.
Зрештою, подібна позиція стосовно сповіді завжди приваблювала людей непересічних, котрі свою винятковість добре розуміли і не погоджувалися уподібнюватися іншим людям. Визнаючи Божу зверхність, такі люди все ж надають своєму образові Бога власних рис, уважаючи, що Творець не може мати з ними таких самих стосунків, як з усіма. Що і є найважчою спокусою і слабкістю.
Дивно, але виявляється, що важливим чинником у всьому цьому виступає питання освіченості і невігластва, вільності і залежності, здорового глузду і хаосу в голові. Себто в питаннях розуміння віри саме люди, які вважаються по-сучасному освіченими і вільними, виявляються цілковитими невігласами і невільниками різних міфів.
Звичайно, кожен, хто наділений певним критицизмом, може легко побачити недосконалості і церкви загалом, і нашої церкви, і священиків, котрі служать поруч. І власне в цьому місці проходить умовна межа між справжньою вірою і химерними уявленнями про власну винятковість.
Бо, крім раціонального й особистого екзистенційного способів пізнання Бога, є ще один - таїнствений, без якого найвишуканіші вияви двох попередніх нічого не варті. А церква є носійкою таїнств. Незалежно від того, які закиди їй у нас можуть виникати. І це є ще одним таїнством.
Воно полягає в тому, що тільки через певні церковні обряди ми можемо приступитися до того, що не може бути зрозумілим буквально.
У такому разі священик виконує ту надзвичайну місію, що недоступна нікому з нас у якийсь інший спосіб. Ми можемо знати, що той чи інший священик - не ідеальна людина. Ми маємо мріяти про справді видатного слугу Божого. Але ми повинні усвідомлювати, що, виконуючи таїнства сповіді чи євхаристії, будь-який священик уже не є просто собою, не належить самому собі.
Між іншим, тисячу років тому церква і вірні вже переживали такі сумніви. Переживали і пережили. Власне цей досвід надає церкві ще однієї неповторної раціональної арґументації, яка зближується до наступного таїнства. Адже такої вагомості неперервності не має жодна інша інституція. А ми - істоти історичні.
Повіривши у християнство як у велику, тривалу й оптимістичну пригоду, легко переконатися, що нема часів гірших і ліпших, людей дуже добрих і цілком поганих. Існують лише постійні виклики, на які знаходяться адекватні відповіді.
А прадід, на жаль, попросту не зміг докласти необхідного зусилля.
Дещо з історії СБУ
1932 році в Радянському Союзі вже починалася індустріалізація, були розгромлені всілякі внутрішні партійні опозиції, Росія знову була імперією, і її визнали всі головні держави. 1937-го Італія здобула кілька колоній, завоювавши навіть непокірне королівство Ефіопії, мафія втікала до Америки, а Муссоліні був улюбленцем цілої Європи. В 1974 році ніхто не мав права сумніватися, що на Кубі побудований соціалізм. 1948-го Німеччина ще була розділена на окупаційні зони, все, що було пов’язане з великою епохою третього рейху, вже встигло закінчитися. В 2004 році Китай утвердився не лише як найбільша світова потуга апріорі, але і як держава, що переходить у категорію світових потуг завдяки переорієнтації своєї системи. В усіх випадках ідеться лише і аж про п’ятнадцять років. Про п’ятнадцятиріччя якоїсь там революції.
Я дуже слабкий у математиці, значить, безпомічний у хронології. Пам’ятаю, що це було в жовтні. Підозрюю, що в жовтні п’ятнадцять років тому. Тоді в Україні теж була найсправжніша і найсимпатичніша революція - студентська революція на ґраніті. І найбільшим результатом тієї революції стало перейменування площі Октябрської революції на майдан Незалежності. Срав пес. З того часу, коли ми зійшли з ґраніту, бо перемогли, вся наша подальша доля є суцільним ланцюгом усе нових і нових програних революцій. Їх накопичилося так багато, що я вже погано пам’ятаю - де що було. Революції злилися в роки партизанської війни. Але тоді, в жовтні, було дуже файно. Мені навіть починає здаватися, що у цій файності може таїтися причина подальших поразок.
Перебираю деталі і фраґменти. Намагаюся шукати помилку на тому рівні, який мені був доступний тоді. Що тоді бачив і що міг зробити, але не побачив і не зробив, або побачив і не зробив, або… Тоді я перебував у одному з відділів охорони. Що кілька годин ми мінялися з іншим загоном постами, виставленими довкола незалежної території табору. Охоронці не були учасниками голодування, ми снідали і вечеряли тим, що купували у крамницях. Ми стримували натовпи цікавих удень і охороняли підступи до містечка вночі, ми куштували трав’яні чаї, які щоранку приносили в термосах сотні киян. Крім того, ми говорили. Більше ніколи в житті я не втрачав під вечір голос упродовж двох тижнів. Більше ніколи я не мав такої губкової аудиторії. П’ятнадцять років тому те, що ми розповідали, бо просто знали це від дитинства, звучало в Києві як одкровення. Менше з тим. Перебираю фраґменти. Ті, що стосувалися і не стосувалися роботи. Нічні виходи за шнурок кордон для розмов з міліційними постовими (вони перейти межу не наважувалися), автобуси із спецназівцями трохи вище майдану, різні ґатунки сиґарет, якими того сиґаретнокризового року обдаровували наш загін, потрясіння від дзвіниці підсвіченого на ніч Софійського собору (уже Софія відструменіла відмерехтіла бузковим ґроном ти йшла до мене але не встигла за першим зойком за першим громом), перша книжка того ж Стуса, куплена напередодні в «Поезії» і ношена в кишені куртки, бо якщо будуть атакувати намети, щоби не пропав найбільший скарб, вентиляційні решітки метрополітену, з яких виходило нагріте повітря… Досить лише зачепитися, і клубок розмотується до несподіваної глибини (якщо взагалі можна говорити про глибину, а не довжину клубка).