І в одному місці пальці пам’яті наскочили на вузлик. Однієї ночі (ніч так часто виступає дійовою особою, бо вночі варта була особливо напружена) сивий худий елеґант у заморському білому порохівнику запросив мене вийти з табору на Хрещатик. У кожній кишені плаща була пляшка шампану. Ми довго сиділи серед каштанового листя, пили і говорили. Потому він вийняв ще з однієї кишені бравнінґа і запропонував мене застрілити. Я відмовився. Він захотів застрілити себе. Я його відмовив. Тоді це занудство із застріленням почало розповзатися далі. Хочеш, я застрілю того мєнта, нє, того пацана, нє, цю красотку, нє… Врешті з’ясувалося, що він може безкарно застрілити тут будь-кого, бо він із спецслужби (каґебіст, подумав я), і пропонує мені теж працювати на спецслужби, щоби могти собі постріляти. Не найкращий підхід, хід, метод, арґумент. Видно, подіяв шампан. Я відмовився.
Через рік уже була Україна. Якийсь акуратний молодий чоловік з гуманітарною освітою попросив зібратися на коротку зустріч увесь наш минулорічний охоронний загін. Ми прийшли, і він запросив нас усіх разом на перший курс якогось там вишколу новоутвореної Української служби безпеки. Колишній каґебіст, подумали ми і відмовилися.
І от тепер я далі думаю - коли закінчаться наші революції, коли мине ця партизанка?
Вдячність за несправедливість
Довіра до світу, на жаль, часто вибудовується у нас на химерній вірі в так звану справедливість. Безліч прекрасних життів було отруєно або через переконаність у тому, що вона мусить бути, або, навпаки, у зневірі до самого її існування. Натомість справедливість є, завжди. Можливо, єдино вона - з людської точки зору - мінімальна у мить отримання людиною її основних властивостей, індивідуальних особливостей, притаманних ознак, здібностей і талантів. Усе, що далі, відбувається лише справедливо. Потрібно лиш спеціальної мудрості, щоби це зрозуміти. Потрібно лише відкритості, щедрості і вдячності. Що, зрештою, теж потрібно отримати або відразу, або принаймні у вигляді дару здатності цього навчитися. Остання несправедливість.
Мій добрий товариш пережив цю несправедливість на власній шкірі - він не тільки обдарований музичними здібностями, але і вміє бути за все вдячним. Тому виразно бачить, як йому пощастило. Яким несправедливо щасливим є він на тлі безлічі людей навколо (які або безрезультатно вимагають справедливості, або вважають, що її нема).
Якраз тепер Він у Іспанії. Бо там тепло і літр пристойного вина у пляшці без етикетки коштує 86 центів. А на щоденні грудку сиру, скибку хліба і кілька пачок сиґарет можна заробити, граючи на контрабасі в іспанських муніципальних оркестрах. Він грає так добре, що мусить сидіти в оркестрі спиною до публіки, бо не може втриматися від сміху, слухаючи гру своїх партнерів. Добрі невинні іспанці вважають, що українці попросту дуже веселі.
Життя з контрабасом веде його світом. Контрабас витягує для нього зі світу так само багато, як він тягне з контрабаса. Він грав класику в найкращих українських оркестрах. П’яні Кучма з Гавелом вибирали його інструмент, коли перед ними виступав президентський оркестр. Вони водили смичком, а він натискав на потрібні місця чотирьох струн. Його хотіли любити жінки, а він, будучи щедрим і вдячним, відразу після того відтворював хоч деякі рухи на своєму старому відремонтованому контрабасі. Потім його запросили в оркестр, який вилетів на гастролі до Америки. Виявилося, що в такий спосіб здійснився омріяний керівником оркестру приїзд до Сполучених Штатів. Усіх музикантів оголосили вільними. Він мив ночами супермаркети, їв синтетичні харчі. Ми пересилали йому пілотами міжнародних авіаліній пакунки з карпатським самогоном і яблуками, українськими сиґаретами і піратськими дисками, саморобними ножами (з усім, чого не вистачало в Америці, яка цього всього не допускає на свою територію). Він купував якісь дивовижно дешеві телефонні картки, дзвонив нам серед нашої ночі і говорив через океан рівно півгодини, навіть якщо вже не хотілося. Після роботи він заходив у заборонені для білих квартали і паби. Він виглядав настільки адекватно, що чорно-жовті джез-бенди пропонували йому встати із-за стола і спробувати заграти щось разом. Деякі негритянки навіть безпомилково впізнавали у цьому білому чоловікові, котрий тихо п’є великий ром, саме контрабасиста, якого бракує, без нього їхній голос звучить не так добре. Потім він поїхав додому. Щоправда, через Бельгію, де був прийнятий за результатами прослуховування на вишкіл до найкращого у світі викладача стародавньої музики. Українська держава його не випустила на навчання. Їй звичніше випускати інших людей. Він купив п’ятиденну поїздку до Парижа. І поїхав до Бельгії. Запізнився на кілька місяців. Мусив грати собі сам у дощаній хатинці, яку прибудував до задньої стіни якогось будинку в тому районі Брюсселя, де не можна вже нічого будувати навіть королівській родині. Електрику брав від сусідньої школи. Харчувався лише гречкою, яку родина передавала при нагоді леґальними музикантами. Мерз. А з початком холодів вирішив поїхати до Іспанії, до тепла. І він знає, що на світі все справедливо. Крім того, першого, моменту, за який можна бути лише вдячним.
Шевченкова таємниця
Геніальність зовсім не мусить бути щасливою. Так само, як страждання не обов’язково є запереченням щастя. Безпосередньо щастя пов’язане лише з любов’ю. Зі здатністю любити і талантом бути любленим. Феномен Тараса Шевченка не можна сприйняти повноцінно без розуміння таких очевидних речей.
Насправді його любили всі. Так само, як і він любив світ настільки, що навіть вигадав для себе пояснення цього дива, назвавши його «незлобієм». Наше ж щастя полягає в тому, що сотні людей, які хоча би раз перетиналися з Шевченком, не змогли втриматися від того, щоби не записати хоч якихось фраґментів своїх вражень від нього. Власне тому ми можемо знати про Шевченка більше, ніж про найближчих друзів. Вражає, як сильно діє його чар навіть у віддзеркаленні дрібних свідчень. Бо не полюбити Шевченка по-справжньому не вдасться нікому, хто натрапив хоча би на деякі з них. Навіть якщо не вдалося зрозуміти його поезій.
Життя без таємниць, без приватних таємниць теж. Таке визначення якнайкраще підходить до Шевченка. Навіть у протоколах поліційних допитів він залишається самим собою. Врешті і таємна поліція не витримала, віддавши їх до публікації ще перед зазначеним терміном обов’язкової секретності.
Однак принаймні одну таємницю Шевченко залишив. Вона така складна, така велична, що - як у теорії надвеликих і надмалих чисел - зближується до безконечності. Або до нуля.
Шевченко мав альбоми записники. За все життя їх було п’ять. Ескізи олівцем, сепії, акварелі, записи народних пісень, якісь дати, чернетки віршів, інтимні нотатки, записи інших людей… Один з альбомів (оправлений у полотно, 58 сторінок) Шевченко почав у 1846 році під час подорожі на Волинь та Поділля. Його конфіскувала поліція під час арешту в 1847-му, але повернула поетові, коли той їхав на вислання (цікаво, чи траплялося щось подібне у практиці радянських органів?) У 1850 році солдата Шевченка ще раз заарештували, і записник знову потрапив до головної канцелярії таємної поліції. Отже всі записи стосуються періоду між 1846 і 1850 роками. А записів зовсім небагато - три подільські пісні, пісня і прислів’я уральських козаків, рисунок бандуриста, ескізи з Аральського моря і найбільша таємниця Шевченка.