Тотальний диктант
У тридцятих роках двадцятого століття з’явився один анекдот, який треба було більше показувати, ніж розповідати. Отже. Був один єврей, який сказав, що все - тут (при цьому показувалося на голову і малося на увазі Мойсея, який вручив людству закон). Потім прийшов інший, який сказав, що все - у серці (Христос). Через багато століть їх заперечив третій єврей, який сказав, що все - в кишені (Маркс), а невдовзі четвертий єврей заявив, що все - тут (показувалося на геніталії, маючи на увазі Фройда). І врешті тепер п’ятий єврей переконав, що все відносне (саме тоді теорія Айнштайна набула масової популярності)…
Мало того, що анекдот дотепно і лаконічно розкриває всю еволюцію пошуку абсолютної істини, він ще й дуже добре передає атмосферу міжвоєнної Європи, коли континент напружено шукав формули майбутнього після найбільшого зламу в свідомості суспільства - Першої світової війни. Якраз тоді формувалися основи того світогляду, того суспільного ладу і тих дійових механізмів, які ми називаємо сучасними цінностями і стратегіями (щоправда, для цього довелося перейти через тоталітарні режими і велику різню Другої світової).
Відтоді роль основи основ перепадала і нафті, і військово-промисловому комплексові, і комп’ютерові, й інформації, і комунікації, і таємним службам, і високим технологіям, і громадянському суспільству, і протистоянню цивілізацій, і мультикультуральності, і реґіоналізмові, і ґлобалізації, і сексуальній революції, і поверненню до природи, і виходові в космос, і навіть остаточному закінченню історії…
Врешті виявилося, що насправді ніщо не змінилося від прадавніх часів. І що б не слугувало двигуном, єдиною є мета: влада - з одного боку і споживання - з іншого. При цьому старий анекдот не втратив свого пізнавального значення. Тільки виявилося, що для того, щоби при сучаснім демократичнім світовім устрої задовольнити потребу влади і прагнення споживання, потрібно задіювати голову, серце, кишеню і геніталії одночасно. Зрозуміло, що при цьому все відносне.
Тож існує ще й така версія, що насправді головним двигуном влади і споживання (погодьмося з аксіомою, що влада і споживання - єдність протилежностей - неможливі одне без одного й одне для одного працюють) є сюжети, тобто автори всіх видів сюжетів - письменники, художники, філософи, музиканти, сценаристи, фотографи, режисери, дизайнери, модельєри… Кожен сюжет у сучасному світі - навіть звичайна рекламна фотографія, не кажучи вже про роман чи перформенс - є тенденцією, яка формує певний смак і естетику буття. За тенденціями однаково пильно спостерігають споживачі і владці. Для перших це єдиний сенс життя, для других - бездоганний засіб мати владу, задовольняючи споживача. Автори сюжетів перетворюються на посередників, котрі натякають одним і другим, чого хотіти, що робити, як реаґувати, як співіснувати. Таким чином вони перебувають на службі обох сторін, парадоксальним чином виконуючи роль тих, хто диктує, і тих, хто прислухається до диктованого, одночасно.
Драматизм ситуації полягає в тому, що навіть так звані незалежні автори не вільні від устрою світу, бо і найрадикальніша альтернатива чудово засвоюється як споживацько-владна тенденція. Інтриґою двигуном стає загадка - навіщо це потрібно одним, другим і третім. Проблемним залишається все те ж питання - як у цьому всьому бути самим собою?
Сезонне мислення
Підозрюю, що цьогорічна весна буде не такою, як минула і позаминула. Зрозуміло, що це звучить наївно, бо яка весна подібна на іншу чи який день - на день? Але я узагальнюю. Йдеться про кардинальну схему. Дві попередні весни були такими, як належить. Хоча дехто і нарікав, що зимно, але так правильно. Принаймні в нашому підсонні. Весна повинна бути повільною, поступовою, тривалою. Натомість дев’яності роки внесли в наше життя інший весняний ритм. Зима була пізньою, затягалася до середини календарної весни, а реальна весна тривала якісь два тижні. І вже на початку травня було гарячіше, ніж у певні періоди літа. Можна вважати, що весни майже не було.
А тепер я маю підозру, що в запасі буде цілий квітень. Не можна його проґавити. Від цього залежить рівень тієї ефемерної субстанції, яку іноді називають щастям.
Усе дуже добре пояснює фенологічна філософія. І їй важко не повірити, бо весь кодекс цієї філософії утворений одним принципом. Отже, існують пори року, існує річний цикл, існують сезони і сезонність. Якщо вони керують механізмами динаміки рослин і тварин, грибів і вірусів, то не можуть не впливати на людину. Тому наше щоденне життя повинно максимально гармонізувати із сезонними змінами, тому не слід принаймні не зауважувати цього руху, не приглядатися і не прислухатися до нього, вдавати, ніби чогось такого попросту не існує.
Далі ця життєва філософія радить керуватися власними відчуттями і спостереженнями, які поєднуються на елементарних знаннях про сезонні норми у природі. Це стосується і тривалості сну, і комфортної температури, і їжі, і пиття, й оточення себе певними квітами (останнє, здається, може бути найпростішою ілюстрацією - квіти, які домінують у домі, повинні чітко відповідати натуральній послідовності - цикламени, гіацинти, крокуси, тюльпани, нарциси, іриси, конвалії, бузок, жасмин, півонії, троянди, гвоздики, айстри, ґладіолуси, хризантеми - згрубша так). Оскільки люди є ще й істотами, які перебувають у культурі і вживають різноманітні отрути, то це теж не може залишитися поза увагою. Відповідна музика, відповідне читання, огляд відповідного малярства і графіки, відповідний алкоголь. Зрозуміло, що мусять мінятися чаї. В ідеалі навіть відвідини різних місць слід би організовувати за фенологічним принципом. Не йдеться про літнє море і зимові гори. Треба знайти свій власний ритм: Будапешт - це травень, Берлін - це червень, Вільнюс - це липень… Якось так.
Відомо, як японці вміють споглядати цвітіння сакури, як вони обпиваються тоді саке, скільки від цього щороку їх помирає. Я ж знаю людей, які їздять до Ужгорода дивитися на маґнолії в квітні, в Чорногорі переживають споглядання первоцвітів у червні, присутні на варінні ракії на Балканах у вересні…
Цивілізація і культура - протилежні речі. Філософія, навіть фенологічна філософія, є надбанням культури. Значить, уважності.
Цивілізація пропонує інший вибір. Вона спроможна зробити життя таким, коли жодних сезонних змін не відчувається - цілорічні фрукти і городина, теплі приміщення взимку, охолодження влітку, усе завжди.
Повертаючись до безпосередніх рекомендацій, моя пропозиція на цю весну, на початок фенологічного мислення є дуже простою (хоча від цього значною мірою залежить рівень тієї ефемерної субстанції, яка іноді переживається як найсправжніше щастя). Одночасно вона стосується самої суті (це нагадує той фраґмент у Довлатова, коли він казав, що науковці-сексологи цілком позбавлені почуття гумору, бо кожна їхня книжка починається відразу з розділу «Ввєдєніє»). Але. Варто вибрати собі найближчими днями якесь конкретне дерево - біля дому, на вулиці, в чиємусь подвір’ї. Дерево, яке завжди поруч або по дорозі. І щодня, щоранку, щовечора дуже уважно приглядатися до цього свого дерева. Бачити стадії набухання бруньок, драматичний рух цвіту, міліметри збільшення листочків і все, що триватиме аж до наступної зими. Яка, підозрюю, буде інакшою, ніж минулі.
Тридцять три тези про біг
Однією з найбільших радостей, яка доступна дітям з найменшого віку і переважно притуплюється з роками, є радість бігу.
Серед дуже обмеженої кількості природних станів тіла: стояти, лежати, ходити, сидіти - біг займає особливе, межове місце.
Його особливістю є стадія польоту. Коротка мить, коли власні зусилля цілком відривають тіло від землі, скеровуючи його переміщення у вибраному напрямі.
Радість бігу полягає передовсім у відчутті цього польоту і можливості його розтягнути.
Тому нам так часто сниться, що ми біжимо.
Легкість бігу в сні іноді є певним прийомом, завдяки якому починається перехід до справжнього польоту.
І немає нічого мучівнішого від сну, в якому ніяк не вдається побігти.