Ранковий Ужгород передбачає каву. Каву, якої неможливо випити в жодному іншому місті України. Оспівана львівська видається фальшивим напоєм порівняно з тим, що тут продають по сорок копійок бабці з китайських термосів на кожній вулиці. Ранковий Ужгород передбачає десятки сортів хліба і булок і ще різного іншого печива, яке неможливо назвати, користуючись рідною мовою.
Ранковий Ужгород знає місце, де чужинець зможе почути мелодику тих гір, які місто позбирало в собі. Місце, де співочі діалекти видаються радісним дитячим говоренням, а найпримітивніші щоденні діалоги угорською сприймаються як таємничі бесіди про щось страшенно важливе, де цигани цитують алхімічні трактати чи фраґменти оперет. У цьому місці збираються українці, угорці, словаки, русини, гуцули, росіяни, німці, бойки, євреї і лемки. А ще приїжджі з Львівщини, Румунії і Прикарпаття. Приходять сюди з чимось або по щось. Хоча насправді для того, щоби мови перемішалися так само, як і плоди, привезені з різних місцевостей. На продуктовому ринку в Ужгороді пахне півднем, куди прийшли купці з півночі, сходом, на якому знають захід, заходом, що живиться сходом, і північчю, яка обмежує і втихомирює південь. Крім безлічі іншого - неначе узагальнення транскарпатської кухні, - багато бринзи, багато паприки, багато коріння, горіхів та грибів. Багато вина.
Настає час спробувати те, що може бути причиною справжнього, не аматорського туризму. Наймолодше вино дозріло зовсім недавно. З того винограду, який ще кілька місяців тому перетворював кожну вуличку на духмяну печеру. Тепер чудесне вино, яке ще навіть не цілком позбулося газів, продається тут і там по п’ятдесят копійок за шклянку. На початку сезону особливо гостро відчувається різниця у смакові, зумовлена найменшими відмінностями в освітленні, удобренні, сортах, догляді, протягах, обрізуванні, вичікуванні, воді, відчутті, світлових днях і розі вітрів. Послідовність усіх видів вина, продеґустованих на ужгородському базарі, може створити ілюзію виконаної програми огляду недосяжних за один день визначних місць міста, яке одні автори подорожніх нотаток називали найкращим, а інші - найгіршим містом у Центральній Європі. Тим більше, що зимовий день короткий, а для того, щоб доїхати до Франківська вночі, необхідно встигнути на поїзд о сімнадцятій.
Залишаються спостереження, які не мають жодного стосунку до наперед прочитаної історії Ужгорода. І залишаються знання про дивовижну історію, не підтверджені жодними спостереженнями.
Залишається місто, відмежоване горами, якому ти не можеш бути потрібним. Залишається пам’ять про намір, потрібний тобі. Бо важко без усвідомлення досяжної можливості, хай навіть нею ніколи не скористаєшся.
5.
Кожна людина має право.
Кожна людина має обов’язок.
Кожна людина має право мати обов’язок.
Кожна людина має обов’язок мати право.
Кожна людина має бути вільною врешті.
Щоби бути вільною, людина має бути собою.
Щоби бути собою, людина має бути щасливою.
Найбільшим обов’язком людини є щастя.
Щасливі мають право, щасливі виконують обов’язок, щасливі вільні, щасливі вільні від прав, законів, обов’язків і щастя.
Щасливі є собою.
Для того, щоби бути собою, треба перестати собою бути.
Простий поворот голови, яка повертає кут зору і простір слуху, множинність доторку й однозначність нюху.
Бо найважливіші речі у світі дуже прості.
Складність лише у деталях, яких так багато, що найважливішими їх вважати годі.
Той поворот голови, той перехід від складності до простоти, той перепад від свободи до обов’язку, від обов’язку до волі, від чогось там до щастя полягає в маленькому зусиллі думки, яке стирає межі між людиною і світом.
Європейська цивілізація привчила нас до того, що є Я, що є суб’єкт.
Мені, суб’єктові, протистоїть світ, який є об’єктом моїх суб’єктивних усього там.
Щастя обов’язкової вільності вимагає відвороту голови власне з такого азимуту.
Варто бачити так:
Я мушу бути, я можу бути, я можу бути лише тоді, коли мене нема.
Нема і того, що називається світом.
Є навіть не Ми.
Є щось єдине, що не передбачає вживання займенників навіть у множині.
Поворот голови, власне той, мав би полягати в утвердженні цілості.
У стиранні меж.
В усуненні клітинної оболонки, принципу дискретності, тієї системи координат, де час розділяє нас із простором.
Всього-на-всього нема мене.
Я є світом.
Всього-на-всього нема якогось іншого світу, світ - це я.
Від усього, що відбувається в мені, залежить доля світу.
Від усього, що відбувається у світі, залежить те, як я відчуваю себе.
Бо ми - одне і те ж.
Досить лиш повернути голову.
Світ перестає бути ворожим, ніщо не загрожує нікому.
Щезають усякі небезпеки.
Мусить не проявлятися непорозуміння.
Кожен є всім, у кожному живе все.
Жодна стихія не загрожує.
Кожна стихія - це вияв мене, бо у мені - всі стихії.
Немає жодного страху, бо нема чого боятися.
Відсутні втрати і відсутня смерть.
Час не має значення.
Мета виконана ще перед тим, як була сформульована.
Можна всіма опікуватися, бо ти можеш усе зробити для себе.
Треба кимось опікуватися, щоби могти все зробити для себе.
Це світ робить щось для самого себе.
Світ усе робить для тебе, навіть якщо ти не зробив нічого для себе.
Світ не має закінчення.
Тому твоє закінчення є нескінченним.
Треба лише бути вільним настільки, щоб виконувати волю.
Треба лише виконати волю аж так, щоби стати вільним.
Замість треба можна думати хоч би.
Що означає - дай, Боже.
В чому вже сказано те, що - не дай, Господи.
Дай, Боже, бути щасливим, дай, Боже, бути вільним, дай, Боже, бути світом.
Не дай, Господи, бути собою…
Кафедра україністики краківського вокзалу
Через кілька днів ми маємо зустріч на кафедрі україністики Яґелонського університету. Не знати, чого від неї чекають краківські україністи. Правдоподібно, що чогось такого, що вони і без нас мають, або ще чогось, що їм цілком непотрібне. Найімовірніше, це нагадує ситуацію, коли хтось здалека приїжджає у власних справах до чужого міста, в якому мешкає ще дальша родина, з якою втратилися реальні контакти та передовсім відчуття спільності. Але і той хтось, і та родина почуваються зобов’язаними зустрітися - треба відвідати, треба прийняти, треба привітати, треба показати, треба розказати, треба згадати, може, потрібна якась допомога.
Звичайно, що зустріч відбудеться успішно. Всі будуть задоволені, що вона відбулася і що вже відбулася. Звичайно, що хтось буде зворушений, хтось захоплений, хтось розчарований, але нікому вона не завдасть ніякої шкоди, а навіть якось колись буде потрібною як урок, досвід чи спогад. Нам принаймні хочеться туди піти заради молодого шотландця, який вирішив вивчати українську мову в Кракові. Такий підхід до життя - без жодних раціональних причин змінити собі весь світ, вивчивши цілком дивацьку мову невідомого народу - викликає повагу (хоча і може бути свідченням того, що щось не так). Але тепер не про це йдеться.