Але тепер ні минуле, ні майбутнє не має жодного значення. Вони не в змозі вплинути на щастя. Тому що літо. Вони на сонці, у воді, вони в глибині літа. А літо всесильне.
Переважно за тим, що сталося влітку, впізнаються роки. Але дивна річ - саме літо рокам не належить. Усі літа укладаються в окрему біографію, де панує відчуття, якому годі знайти точне визначення. Простіше просто сказати - просто літо.
Дивлюся на знимку і не бачу 1955 року в Читі, не бачу свого шістнадцятирічного тата. Бачу освітлення, тіні, поверхню озера, силует далекого берега, стан тіла, вираз очей, які відчував змалку, замолоду, які відчуваю тепер. Бачу багато-багато вод і виразів очей, які траплялися в різних місцях. Бачу своїх маленьких дітей над водою, бачу їх уже шістнадцятирічними. Вірю, що все це повториться в їхньому житті. І знаю, що так було завжди. За однієї умови. Має бути літо.
Як надмір - то у всьому
Ніколи не думав, що це так важливо. Правдоподібно, пропустив у житті щось значне.
Іноді на пошту моїх друзів - незважаючи на стать - приходять шалені пропозиції купити кілька ящиків віаґри з неймовірною знижкою, збільшити впродовж кількох тижнів товщину і довжину пеніса (попереднім бонусом є чудесна метода затримання передчасної еякуляції). Що вже казати про цілі промислові лінії найхимерніших презервативів, котрі не так запобігають заплідненню і зараженню, як оснащені механічними пристосуваннями заради того ж таки вдосконалення не цілком досконалого пеніса.
Напевно, я пропустив щось дуже важливе… Але не можу повірити, що більшості чоловіків, котрі вдаються до таких способів, справді аж так ідеться про жіночу насолоду. Якщо вони не дбають про неї у всіх інших випадках, то чи має означати, що вдовольняти жінку варто в цій системі цінностей заради жіночої радості, заради того, що от нарешті зробив для тебе все, а ти думала, що любов не така глибока.
Радше мотив є зовсім іншим. І походить він від такого зрозумілого і примітивного почуття, як потреба самореалізуватися, ствердитися, довести, залишитися в пам’яті, бути найліпшим, бути позаконкурентним. Звичайні речі - самець не так завойовує самку, як відвойовує її від інших самців. Звичайно, щось подібне існує і з іншого боку.
Пригадую собі те, що бачив у війську і штрафбаті (ця невільнича казарма взагалі була найвиразнішою моделлю нашого суспільства, коли все було зоною - армія, школа, лікарня, тюрма, колгосп, університет). Це було якимось абсолютом. Зусиллями, котрі ніколи не допроваджували до мети. Вірою у світле майбутнє. Самопожертвою заради самоствердження без результату… Менше з тим.
Найвишуканіше - дірка у вуздечці. Довго випилювалося кільце з оргскла з тонюсіньким розрізом і загостреними кінцями цього зрізу. Кільце розтягалося, кінці прицілювалися в потрібну точку, кільце пружинило і змикалося. Потрібне місце пробивалося. Кілька днів кільце прокручувалося, щоби отвір став таким, як у вусі. Тіло кривавило, пітніло, гнило. Коли врешті дірка ставала цілком вільною і загоєною, кільце знімалося. З того моменту при собі треба було завжди мати рибацьку жилку. Її складалося вісімкою і пропихалося крізь дірку. Вірилося, що після такого уявна Вона більше ні з ким не захоче, просто не зможе, бо знає, як буває.
Але бувало і зовсім остро. Цілком незрозумілий надмір. Пробита загостреним до бетону кінцем алюмінієвої ложки шкіра. Закладені залізні кульки підшипників. Спочатку це заліплюється і гоїться, пізніше перекочується під тонкою шкірою, тоді стає чимраз важчим і, відповідно, обтяжує. Врешті виявляється, що зреалізуватися в такий спосіб не випадає жодної нагоди.
Що вже казати про розрізану лезом головку начетверо, яка при ерекції перетворюється на подобу пошматованої квітки, про вживлені вушка мишенят… Надмір і ніякої радості. Нікому.
Далеко від політики
Один із моїх досить віддалених у крові і часі, але дуже тісно вплетених у життя сім’ї родичів постійно пам’ятав найважливішу життєву мамину настанову. Ніколи не пхайся до політики - так заповідала мама. Вуйко Осип народився в Маріямполі. Тато був мельником і українцем. Мама - полькою і римо католичкою. У тому містечку це було нормально і, хоч і певним чином стосувалося політики, розв’язувалося дуже просто. Хлопці йшли за татом, дівчата - за матір’ю, в одній сім’ї співіснували дві конфесії, дві національності, дві історії…
Осип пхатися до політики не хотів і почав студіювати медицину як щось найнейтральніше і найуніверсальніше. Він був студентом у Львові, коли почалася Перша світова війна. Далі - жодної політики, бо політикою стало все. Навіть лікарі перестали бути просто лікарями, бо хоча би раз допомагали тим чи іншим, не тим, кому слід. Лікарські вчинки втратили етичну стерильність, набули ознак світоглядного вибору, що однозначно перетворювалося на чисту політику.
Вуйко Осип став офіцером Української Галицької Армії. Офіцером медиком, служив на одному із зунрівських потягах-шпиталях. Мав кілька відзнак. Після українсько польської війни був інтернований у спеціальному таборі. Медичні студії мусив закінчувати в Празі. Повернувшись врешті до Станиславова, він мусив відбути принизливий екзамен, котрий Польська держава вигадала для підтвердження непольських дипломів. Але він знав, що мусить бути поза політикою. Почав удало практикувати. Витримував тиск польських колеґ як конкурент-українець. Брав участь у житті української фахової організації (в 1939 році це виявилося дуже поважним політичним злочином), тяжко працював. До власного будинку доробився в 1938 році. Невдовзі він перестав бути власним, ще й додав звинувачень. Щоб якось оправдатися - хоч насправді вибору не було - в 1944-му він здав гроші на побудову одного радянського танка, що було немало.
Однак у 1945-му його арештували. Якось дуже підступно. Прийшли вночі, кликали до породіллі, він не відмовився, взяв усе причандалля…
Впродовж тюремного року він, здається, так і не зрозумів, що відбувається. Перебував у камерах політичної поліції, ніколи не маючи до політики жодного стосунку, уникаючи її кожного дня.
Правдоподібно, він справді так тримався маминого заповіту, що цілковито не міг бути потрібним у жодній комбінації. Через рік його так само несподівано відпустили. Згодом він навіть не підпадав під категорію репресованого.
Хоча впродовж наступного десятиліття вуйко Осип жодного разу не вийшов з дому. Може, саме так має виглядати та справжня дистанція.
Шанці
Окопи - теж непогане слово. В ньому закладено дуже багато орієнтирів. Стосовно місця (нижче рівня моря, вузько або плоско) і дії (копати, копати в глибину або довкола розпростертого тіла, ховатися в кожному разі). Впродовж двадцятого століття все це робилося мільйони разів. Добре, що у всіх арміях маленька саперна лопата входила до обов’язкового обладунку кожного солдата. Сотні разів вона, закріплена на поясі ззаду, непотрібно била над колінами під час бігу. Однак виявлялася необхідною тих кілька разів, коли вдавалося окопатися. Хоча би для примітивного окопчика для стрільби лежачи. Навіть без ніякого бруствера. Хоч яка там, до дідька, стрільба.
Шанці навіть кожною своєю буквою звучать якось інакше. Шанці - як шанси. Шанси - це шанці. З шанців - на танці. А танці у шанцях.
З цим нічого не поробиш. Хай психотерапевти дошукуються значень. Але це як у Петера Гандке - коли дитина була дитиною, і дерева були високими. Тільки в інший бік: коли я був дитиною, окопи були глибокими. Замість того, щоби доростати до дерев, ми виростали із шанців.
На час нашого раннього дитинства вони були ще майже ужитковими. Складна система оборонних ліній у нашому лісі могла представляти пік людської думки 1916 року. Вся філософія, технологія, вальси, міномети, гаубиці, скоростріли, ячмінна кава, Альфонс Муха, Фритьйоф Нансен, доктор Рентґен і майстер Маузер, - все це раптом виклалося в мережу окопів на початку лісу перед Ґорґанами, на тій межі, де ніхто не може знати - чи це фронт західний, на якому без змін, чи східний, де теж усе дуже так собі.