07. 01 З усіх свят, з усіх днів року Різдво найбільше дає нам можливість відчути свою людськість, свою людяність. Ми раптом опиняємося в ілюзорній ролі опікуна, а не того, ким опікуються. Боже чудо Різдва полягає в тому, що ми, люди, маємо нагоду прийняти Бога до себе в такій формі, як ми самі. До того ж єдиний раз створюється ілюзія, що Бог опиняється залежним від наших законів, нашої натури, нашого розуміння і нашої ласки. Ми починаємо розуміти, що після цього Він стане інакшим - зрозумілішим, ближчим, милосерднішим і любішим. Така перша містерія Різдва.
А друга, напевно, закладається в дивовижній вагомості і довершеності простого різдвяного сюжету. В цьому сюжеті, як у генетичному коді, занесено все, що стосується людини. Може, тому лише з цього сюжету виросло таке явище, як вертеп. Поступово вертеп розрісся до макета світу, до схеми космосу, до космогонічної енциклопедії.
Щорічне повторення різдвяного ритуалу не послаблює, а посилює переживання. З кожним роком Різдво сприймається чимраз глибше і ясніше. І це - третя містерія. Різдво може бути окремою порою року. Завжди очікуваною, завжди омріяною, завжди несподіваною. Історія твого Різдва укладається в окрему низку. Ти можеш оглянути її як самостійну лінію свого життя, що не залежить від історії інших пір року. В хронології Різдва нема ніяких особливих подій, лише світло, затишок, лагідність і мудрість. І навіть якщо стається щось лихого на якесь Різдво, то воно стається не так, воно набирає іншого сенсу, іншого чуття, іншого освітлення.
На Різдво тягне до рідних. Це ще один вияв великого сюжету. Мій дідо свого часу не втримався і прийшов до своєї мами на Святий вечір. Прийшов із дуже далекого й безпечного гірського сховку. На Різдво хата вся була оточена, і його взяли. Багато років він провів у тюрмах і висланнях. Але не мав жодного жалю про те, що зробив того Різдва. І жоден з наступних різдвяних днів не був гіркуватим через те Різдво. Бо Різдво - це окрема пора року, окрема історія, окрема біографія і навіть окремий характер кожної людини, кожної родини.
13. 01 Ще і ще раз переконуюся, що людині залишилося дуже багато від холоднокровних організмів, життя яких безпосередньо залежить від зміни температури зовнішнього середовища. Зрозуміло, що ми теж міняємося залежно від того, чи холодно, чи тепло. Але це не те, що я маю на увазі. Рештки холоднокровності прослідковуються насамперед на рівні роботи мозку.
Від перепаду температури міняється весь уклад мислення, світосприйняття, механізми пам’яті і можливості уяви. Коли гаряче, то думки не можуть бути подібні на ті, коли дуже холодно. Пам’ятаю дві свої найголовніші мрії і марева у війську. Коли на броні панцерника можна було смажити яєчню, я мріяв про холодні гірські потоки, сніг на гірських хребтах, сині басейни, вентилятори у просторих кімнатах із завішеними від сонця вікнами, сифони з охолодженими напоями, дощі, прогулянки засніженим лісом. Однак як тільки наставала зима з убивчими морозами і на внутрішніх стінах панцерника наростали багатосантиметрові крижані кристали, то марево ставало протилежним - тепле ліжко, напалені печі, спання з кішками, розпечений пісок, гарячі вина і зупи, пухнасті светри і шапки, багатогодинні гарячі ванни. Така от проста залежність мрій, пам’яті й уяви від температури.
Щоправда, тепер трохи інакше. З віком я почав любити зиму взимку, а літо влітку. Мені перестали подобатися перегріті хати. Тому я щасливий, що в моїй старій і запущеній квартирі працюють печі, а не батареї. В цьому всьому є особливий чар. Коли за ніч печі вистигають, вранці стає холодно навіть у ліжку, але треба вставати у ще більший холод, накинути на плечі старе пальто і перш за все запалити в п’єцах. Дуже приємно напалювати в кухні, в лазничці, гріти воду для миття у цебрах і баняках. Не можна йти з дому, поки не виключений у печах вогонь. І коли вже йдеш, то ніде, крім кухні, ще не тепло, бо кімнати нагріваються повільніше, ніж кахлі. Дуже приємно також не палити задля економії в якійсь із кімнат, і там - холод спіжарки.
Приємно спалювати в печі горіхову шкаралупу, листи, вітальні картки, гілочки новорічної ялинки. А потім вибирати попіл лопаткою і зберігати до весни для городу. Приємно курити в піч, слухати вночі гомін вітру і хурделиці в коминових лабіринтах. А ще приємно не залежати від жодних графіків подачі тепла - тоді можна мерзнути взимку або пропалювати в хаті посеред зимних літніх дощів. Але найголовніше - добові перепади нагрітості помешкання дають можливість жити природним ритмом, а не бути об’єктом великого комфортного інкубатора. Тому я хочу жити там, де п’єци.
15. 01 У мене вдома живе (це крім різних людей) одна видатна рослина - араукарія. Якщо подивитися через вікно з вулиці, то її завжди видно. Араукарія ще нижча від мене, хоча має вже понад сто років. Вони дуже помалу ростуть, ці араукарії, у своїх Андах. Адже араукарії - андські сосни. І живуть вони якихось три тисячі років. Вони були дуже модні на початку століття в європейських помешканнях. Стиль сецесія кохався в таких орнаментах. І дійсно, вона дуже гарна. Має лапаті галузки, розміщені по чотири на одному ярусі. Напостійно в неї є не більше трьох ярусів. Решта поступово осувається, відмирає й усувається. А на вершечку наростають нові міліметри. Араукарію принесли моїй бабці в дарунок за якесь успішне лікування ще у 20-х роках. Тоді вона була не більша, ніж 40 см, хоч мала більше років, ніж сама бабця, яка тоді, щоправда, не була бабцею. Виходячи з власного темпу життя, араукарія була немовлям. Напочатку рослина нічого не усвідомила. Пізніше вона щораз більше вдивлялася у все, що відбувалося в хаті, і всі наші переживання вкладалися в її річні кільця. Адже доведено, що рослини, особливо такі досконалі, якщо не мислять, то принаймні все розуміють, відчувають і пам’ятають.
Часом з нею стає страшно. Це ж не так просто - бути свідком давніх подій і мати можливість прожити ще кілька тисячоліть, переживши всіх нас, усіх, хто тепер з нею. Ми, напевно, будемо для неї якимось напівреальним, напівказковим спогадом дитинства. Може, вона взагалі ледве-ледве нас зауважує - якщо зважити на різницю життєвих темпів. І вже точно, що вона не встигає сприйняти окремих подій з нами - як фотоапарат з неймовірно довгою витримкою не фіксує того, що десь рухнулося.
Так дерева, які живуть повільно, не зауважують, не можуть зауважити існування сезонних метеликів.
А я її час від часу купаю. І щоразу, виносячи сміття, бачу, що моє відро унікальне - бо в ньому - гілочки араукарії.
Недавно я купив ще одну маленьку сосонку з Анд. Вона, мабуть, моя ровесниця. Я переконаний, що хоч ця араукарія доживе до кращих часів.
18. 01 Робота зі словами, а особливо зі словами промовленими укладається в мірило, де з одного боку - зневіра, а з іншого - надія, яку не знищити. Зневіра, бо ти розумієш, як мало важить слово і говорення, ти усвідомлюєш, що до нічого доброго твоя балаканина загалом не приведе. Бо кожен з людей може зробити все, що є найгіршого в людей, і тоді його не спинить жодне слово. Але є надія. Віра в те, що всі слова знаходять адресата, жодне речення не марне, кожна деталь укладається в ту конструкцію, де її найбільше бракує. Тому і працюєш зі словами. Ти опиняєшся в ролі майстра, що робить предмети розкоші, або продавця дуже химерної і дорогої антикварної крамниці. Твій товар потрібний лиш декому, а ті, кому він потрібний, не завжди знають про існування твоєї крамнички. Тож доводиться чекати. Але не дочекатися неможливо. І коли бачиш захват, сльози й усмішку того, хто тебе знайшов, не можеш уже займатися нічим іншим. Я переконаний, що нема жодної людини - найгіршої і найдурнішої, яка б не дожила до такого моменту, коли їй трапиться слово чи речення, адресоване саме їй. Тоді вона, хай ненадовго, перетворюється на найдобрішу і наймудрішу людину на землі. Заради таких метаморфоз варто жити серед людей і любити їх більше, ніж самого себе. І варто плодити слова, речення і образи, розсилаючи їх навмання на всі боки, роздаючи їх тим, хто невідомо для самого себе страждає від браку потрібного слова… Вчинку… Жесту… Поцілунку… Удару… Пригортання… Погляду… Подарунка… Мелодії… Плода… Дороги… Вказівника чи взірця.