Тут жили люди, які вміли по-справжньому обробляти камінь. Тепер їх залишилося дуже мало. Ліцензія на право розробляти кар’єри коштує 200 тисяч гривень. Майстри, котрі не можуть собі такого дозволити, поїхали до Франківська або до Іспанії. Ті, що залишилися, доробляють замовлення - артистичні надгробки, каміни і фонтани - із давновидобутого каменю. Їх майстерні називаються пилорамами. Ці пилорами особливі - на них ріжуть кам’яні плити. З нелінцензійним вирубуванням пісковику бореться міліція. Інтриґи, що снуються довкола сільської влади, стосуються передовсім каменеломень.
А помідори в цих субтропіках виростають між камінням. У селі, яке вже є природною теплицею, вони бувають двох ґатунків - вирощені під відкритим небом і позбирані в штучних теплицях. Величезні теплиці під клейонкою вміщають кілька тисяч помідорових кущів. Але потребують задіяності багатьох рук - усе це потрібно висаджувати, поливати, прополювати, удобрювати, підпирати і підв’язувати від лютого до травня. Щоби на початку червня збирати і возити до Франківська перші помідори, котрі коштують вісім гривень за кілограм. Ті родини, які займаються цією справою поважно, продають на базарі помідори тоннами. Помідоровий сезон перетворюється на зарібок, який дозволяє спокійно проживати решту року.
Помідори без накриття починають дозрівати щойно тепер. Хоча прибуток від їх вирощування значно менший, прихильники природного циклу почуваються відчутно спокійніше і впевненіше. Вони кажуть, що ніколи не вдаються до спеціальних чудес хімії, після використання яких можуть боятися, щоби власні діти випадково не з’їли помідора, призначеного на продаж.
Насправді вирощування помідорів, яке впродовж попередніх десятиліть визначало добробут Городниці, поступово стає менш популярнішим. Зрештою так, як і обробка каменю. З кожним роком зростає кількість селян, які виїжджають на заробітки до Іспанії і Італії. У тих, хто залишився, з’явилося більше часу, щоби ходити на Дністер (бо Дністер є Дністер, то не якийсь ставок - кажуть місцеві хлопці) купатися і ловити рибу, якої стає щораз менше через викиди з цукрових заводів…
Остання маршрутка від’їжджає з Городниці о шостій вечора. Вона їде лише до Городенки - виїжджає з кута світу. А там треба чекати чогось до Франківська. Фільм з вікна про дорогу на Схід прокручується у зворотному напрямі.
Сталкер Чорного лісу
Огорожі з колючого дроту вже нема. Залишилося лише кілька бетонних стовпів і залізні ворота, на яких проглядаються контури тризуба, нанесеного на трафаретну п’ятираменну зірку, затерту ще давніше. Але за воротами, які нічого не закривають, починається цілком інший світ. Тут цікаво і по-справжньому моторошно водночас. Кілометри бетонних доріжок з поодинокими стовпами ліхтарів на прямокутних поворотах з’єднують кілька різнофункціональних споруд у один величезний таємничий військовий об’єкт посеред лісу. Посеред Чорного лісу. Того, що поруч з Франківськом, того, що був фортецею УПА. Якоюсь іронією великої світової шахівниці є те, що пускові шахти радянських стратегічних ракет розташовані зовсім поруч з партизанською столицею - селом Грабівкою. Ракети забрали в 1996 році, але покинуті інженерні дива готові витримати щось значно більше, ніж прямий ядерний удар, - випробування часом. Здається, що ці бункери і шахти навічно стали фраґментом нашого ландшафту.
Цю дорогу ми побачили з космосу. На фотографіях, зроблених із супутника, вона виглядала найкращою трасою для одноденної велосипедної прогулянки в околицях Івано-Франківська - двадцять кілометрів бетонкою крізь суцільний ліс, нема ні поселень, ні автомобілів. До самої бетонки всього лиш двадцять кілометрів - через Загвіздя, Пациків, попри кар’єр і міське сміттєзвалище, але в леґендарний Чорний ліс. Ліси вздовж дороги там справді дивовижні. Навіть у найглибших Карпатах тепер годі знайти настільки безлюдні природні масиви. Двадцять кілометрів військової бетонної дороги - це двадцять кілометрів суцільного лісу. І вздовж цієї дороги немає жодних сіл, хат, корів і кіз, жодних кафе і кіосків. Нічого, крім поодиноких таблиць, постріляних грубим шротом. Таблиці є давні, ще давніші і цілком сучасні. На найстаріших збереглися написи про те, що треба любити, пізнавати і берегти природу рідного краю, що в лісі не можна викидати незагашеної сиґарети, що ліс узагалі є нашим загальним багатством і мало не спільним домом, що не варто залишати після себе сміття (тут художник постарався особливо: зворушливі їжачок і зайчик дивляться на порожню консервну банку - тодішнє найгірше сміття, ще допластикова ера - при цьому зайчик виразно обурений, а їжачок досить зацікавлений рештками вмісту консерви). Не дуже давні повідомляють про певний обхід якогось із лісництв і подають інформацію про їх площу (скажімо, Завійське лісництво, 2774 га). Сучасні найзмістовніші і цілковито безсенсовні водночас. Через кожних кілька кілометрів на них указано, що це є територією якогось екологічного заказника «Чорний ліс», і ця територія є приватною територією, і перебувати тут можна лише з дозволу дирекції цього заказника. Невжитковість таких застережень очевидна - якщо ти потрапив туди без жодних перешкод, якщо поруч не видно жодного місця, де могла би бути дирекція, якщо навіть на чемне повернення звідси потрібно кілька годин територією цього ж заказника… А тутешній ліс вражає своєю різноманітністю. Столітні ялиці, величезні буки, молоді густі сосни, рівні високі граби, природне відновлення берези, осики і вільхи. Інтродуковані модрини й американські дуби. Ожини, різнотрав’я і дуже багато добрих здорових грибів… Але врешті до шалу доводить сама дорога. Хоча вона неправдоподібно рівна (підйоми тут зовсім непомітні, натомість несподівано довгими є спуски - і це в обидва боки), але проміжки між п’ятиметровими бетонними плитами протягом двадцяти кілометрів через колеса ровера відчутно впливають на хребет, шию, руки, психіку і навіть точку зору. Добре, що в нас був спідометр, який рахував кілометри.
Воротами на покинутий військовий об’єкт закінчувався сорок другий від Франківська. За воротами - руїна КПП з «караульним приміщенням». Ліс на території бази був таким самим. Кілометр управо, стовп ліхтаря, як у місті, і лисий горб, на який ведуть бетонні сходи. Нагорі - тонни потовченого шиферу і центнери роздроблених керамічних ізоляторів. Кількадесят різних отворів у землі, впізнаються рештки труб, вентиляцій, входів для різних кабелів. На протилежних сторонах цього бетонного майданчика - сходи вниз. Точно між ними - загадкова споруда, подібна на глибокий басейн. До бетонних стін прикріплені залізні східці і балкончики. Сходи приводять до грубезних броньованих дверей, відкритих. Відразу за ними - перший поворот у підземному коридорі, після якого стає абсолютно темно. Ліхтар вихоплює фраґменти бетонних стін, металічних каркасів, коридор галузиться, і від нього відходить безліч окремих кімнат. На підлозі де-не-де залишилася вишукана армійська плитка. І сліди того, що цей бункер був усього-на-всього центром зв’язку - табличка з позивними, моток телеграфної стрічки, вказівки, куди під’єднувати телефони засекреченого зв’язку, рештки крісел операторів. Порожні металічні основи для антен на поверхні бункера служили ще одним підтвердженням цієї версії. Незважаючи на майже достиглу аличу зверху, екскурсія безпросвітними коридорами справляє дійсно моторошне враження, заблукати в цих лабіринтах дуже легко. Зіпсутість цивілізацією викликає бажання влаштувати в цьому місці дуже екстремальний нічний клуб (заради такого можна було б організувати навіть спеціальний автобус, який набирав би клієнтів десь біля ратуші у Франківську).
Командний зв’язковий пункт передбачає існування ще чогось, чим можна було би командувати. Тим більше, що від КПП така ж бетонна дорога веде ще й уліво. Через такий самий недоторканий ліс. Крім бетонки, людську присутність зраджують кілька штучних озер, невідомо для чого влаштованих на території розлогої військової частини. Але після кілометра внутрішньої дороги раптом з’являється саме військове містечко. Довга двоповерхова порожня казарма, в якій не розбите жодне вікно, типові конструкції спортивного майданчика, молоді саджанці фруктових дерев на всій території. Видно, що це все господарство хтось мусить пильнувати. У високих боксах, де, правдоподібно, стояли колись мобільні радіостанції на базі ГАЗів і ЗІЛів, немає дверей. Бокси вражають порожністю і самотньою фірою в одному з них (кінь, виявляється, пасся поруч, а господаря ніде не було).