Але бетонна вулиця не закінчилася навіть у цьому містечку, вона провадила ще далі в ліс. Аж проїхавши нею, можна досягти несподіваного рівня розуміння цього задуму загалом. П’ять бетонних кубів на ще одному пагорбі є насправді п’ятьма порожніми шахтами, призначеними для зберігання і запуску ракет. Важко назвати точно, якими були ці ракети, але покинуті відкриті шахти дозволяють говорити принаймні про їх параметри. Окуті залізом діри мають діаметр біля п’ятьох метрів. А в глибину - не менше двадцяти. На стінах цих колодязів можна роздивитися різні рештки обладнання, яке з ракетою контактувало і таким чином фіксувало її конфіґурацію. Але стояти довго на краю шахт не варто. Незрозумілий острах підсвідомо викликає бажання впасти у глибину земної тверді.
На цілком відкритому краю однієї з цих дір сиділи хлопці підлітки, майже діти. Всі з Грабівки. Один з них розповідав якісь страшні речі про об’єкт нам і передовсім своїм товаришам, яких, очевидно, сам сюди привів, як якийсь сталкер. Виявилося, що його тато працював у цій секретній лісовій військовій частині. Отже, він знав трохи більше, видно, що уважно слухав. Ракети, казав хлопець, стояли тут аж до 1996 року. Тоді їх демонтували, витягаючи з пускових шахт кранами. Ракети були такими, що нищили все в радіусі двадцяти кілометрів. А ймовірна похибка потрапляння - на цьому він чомусь наголошував особливо - лише п’ять метрів.
Після всього побаченого хотілося проголосити кілька наповнених емоціями фраз: скільки таких шахт і бункерів залишилося в наших краях? що з ними - незнищенними - робити? чому вони принаймні не є недоступними для дітей? але чи не такі об’єкти сприяли збереженню величезних лісів? (були й інші, мудріші, думки, пов’язані з геополітикою, політикою, екологією, соціологією і військовою доктриною). Натомість вечоріло. І треба було вертатися до міста, ще сорок кілометрів. З них двадцять - військовою бетонною дорогою, кожна плита завдовжки п’ять метрів, між ними - проміжки. Геть від останнього бункера в леґендарному Чорному лісі.
Подорож
Наприкінці літа мені таки вдалося здійснити подорож, яка би поєднувала кілька напланованих речей - поїздити найближчою Україною, податися з дітьми на південь хоча б на пару днів, хоча б на завершення канікул. Було би добре, якби ще й автостопом.
Обов’язково, щоб подорож мала виразну конструкцію - в такому віці дітям необхідні чіткі мнемотехнічні орієнтири.
Івано-Франківськ - Чернівці - Хотин - Кам’янець-Подільський - Заліщики - Городенківщина - Івано-Франківськ.
Дві фортеці, митрополичий палац, Дністер, Смотрич, горіхи вздовж доріг, високий і низький береги, безмежні лани, південь, Поділля в серпні.
У цей самий час у ґорґанській річечці Любіжні вода і сонячне освітлення нарешті досягають того щемкого поєднання, яке примушує думати про непомітний прихід вересня не масштабами цьогорічного сезонного циклу, а так, як би цього хотілося всім чесним, екзальтованим і поганим поетам - осінь життя, молодість не вернеться, купаємося востаннє цього літа, неначе востаннє в житті.
Більше так не буде.
З усієї подорожі мені багато чого сподобалося найбільше.
Цього разу добре було б сказати, що найбільше з цієї подорожі мені сподобався каньйон Смотрича навколо старого Кам’янця. Ну і сам старий Кам’янець над Смотричем.
Для горянина це подібне на дитяче спотворення дідівських оповідей про фраґменти химерій чужинецьких земель.
Такі єрусалими, вифлеєми і вавилони іноді можна зауважити на задньому плані ікон. Якщо летючий змій не живе тут, то в кожному разі буває дуже часто. Справа в тому, що на Смотричі подоба гірського ландшафту досягається не піднесенням, а опусканням.
Якщо є гора, значить ти в дірі, в щілині, в ямі.
Вийшовши на гору, ти опиняєшся на рівнині.
Але над щілиною.
Я дуже хотів вернутися туди у вересні.
Але не вийшло.
Треба було бути у Франківську.
Вересень закінчується, я пригадую все, що зробив з того, що тримало мене у Франківську, і не бачу жодної поважної причини не пожити кілька днів над Смотричем.
Серед іншого, щоправда, треба було написати щось для альманаху «Кінець кінців».
Для себе я назвав цей дрібний обов’язок - написати есе.
Здається, що може бути простіше в писанні, як написати есе.
Дрібним обов’язок є тому, що коли мусиш щось написати, то постає питання того, що ти мусиш написати.
Ще в травні я казав тим, хто питав мене, що я мушу, що не мушу нічого.
Тоді ж казав тим, які нічого не питали, лиш увагою слухали, - якби ви щось запитали сьогодні і я чесно відповів, то це не означає, що завтра так само чесно - відповідь на це ж питання була би іншою.
Взявшись виконувати дрібний обов’язок, я зрозумів, що мушу написати про пані Стронціцьку. Про екзотичний персонаж мого дитячого нашого Станіслава. Про її поставу, зелене пальто з футром, про паличку і сітку «Пятигорск».
Про запах кільканадцяти котів і болгарських сиґарет.
Про записані в голові дві фрази її голосом - лиш прокручуванням саме цих фраз я нині можу оживляти на хвильку пані Стронціцьку.
Вона була подібна на англійського письменника Мома (в Радянському Союзі Мом, як і мій тато, потерпіли однаково - Мома назвали Моемом, а тата - Прохаськом).
Ця подоба забезпечується таким положенням нижніх повік, ніби якісь невидимі пальці постійно тримають їх ледь відтягненими вниз).
Згадати про її страшну смерть.
Помислити про те, що, незважаючи на цілісність її міфічного образу, я ніколи навіть не припускав такої можливості - уявити, як живе пані Стронціцька тоді, коли я її не бачу. Вже пізніше я яскраво вималював собі її життя аґента таємної розвідки Австро-Угорщини, який протримався на сімдесят років довше, ніж держава, на яку він не переставав працювати.
Зрештою, писати про такі речі не вважалося обов’язковим навіть тоді, коли я думав, що мушу написати про пані Стронціцьку.
Спробувати описати все це нагадувало б намагання повернути сьогоднішньому Франківськові вигляд принаймні десятирічної давнини, коли ще він не дуже відрізнявся від давнього Станіслава.
Йшлося передовсім про те, щоб розповісти про геніальну у своїй простоті геополітичну візію найближчого майбутнього, сформульовану панею Стронціцькою наприкінці сімдесятих, у андеґраунді, у Франківську, де навіть тепер бути автором геополітичних концепцій вважається чимось комічним.
У цьому місці починається збій.
З концепцією дуже все просто, елементарно.
По Збруч - Отто фон Габсбурґ, за Збручем - Китай.
Збій, злам настає тієї миті, коли треба вмонтувати це лаконічне гасло в орнамент контексту. Радянський Союз, совєтська Галичина, непорозуміння з Китаєм, китайські напади на В’єтнам, масовий психоз хінофобії, тонни пропагандистських видань, мінімальний перелік лише найзнаковіших журналів і газет, їхні шрифти, рубрики, макетування, радіоглушителі на Святоюрській горі у Львові, крах сподівань щодо наступу європейських держав на УРСР, катакомбна греко-католицька церква, родини, прізвища, руйнація цвинтаря за новим готелем, криза в Польщі, «Мєждународная панорама», апокрифічні пророцтва Михальди стосовно того, скільки людей залишиться в кожному містечку Підкарпаття після бомбового конфлікту.
П’ята школа, репетиції з ватно-марлевими пов’язками, некрологи поруч з кіноафішею у «Прикарпатській правді».
Це лише початок переліку того всього, без чого розповідати про австро-китайський кордон на Збручі безсенсовно.
Тому відпадає охота.
Згадую травень, коли я казав правду з посеред правд - літератор не має жодних обов’язків.
Писати есе - перебувати в літературі. Написати есе - найдосконаліший спосіб мати. Перебувати в літературі - звільнюватися. Це звільнення забезпечують всі, хто пише. Вони звільнюють тебе від того, що і як можна промовити.