Ти шарпаєш себе речами тими.
Не треба стільки говорити…
Оксана
Правда…
Степан
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко, що, певне, й бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати…
Оксана (спокійніше й лагідніша, ніж досі)
Так, се правда.
Але ніхто сього не зрозуміє, поки ми живі. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, ніж я, — до рук тобі свій заповіт віддам я, а ти його передаси родині і братчикам, хто ще живий лишився.
Степан (з гострою тугою)
Ой, краще б я тобі таке казав!
Оксана (підводиться й прихиляє його до себе)
Ні, любий, ти на світі потрібніший, тобі ще є про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та після бою подоланим подати пільгу зможеш, як ти не раз давав… На бойовиську не всі ж померли, ранених багато… поможеш їм одужати, то, може, колись там… знов зібравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом… а як і ні — не жалуй, що поміг.
Сидять якийсь час мовчки, обнявшись.
Степан (підводиться і подає Оксані руку)
Ходім, я заведу тебе до хати.
Бач, сонце вже навзаході.
Оксана
Ходім
(Спираючись на руку Степанову, іде до будинку.
Не доходячи рундука, спиняється і обертається, дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм).
Добраніч, сонечко! Ідеш на захід…
Ти бачиш Україну — привітай!