Оксана
Як же се?
Степан
Я, власне, недавнє на Москві. Поки ще батько живі були, я в Києві, в науці, при Академії здебільше пробував, а вже як батько вмерли, я поїхав до матері на поміч.
Перебійниха
Чом ти ліпше сюди не перевіз матусі?
Степан
Трудно.
Нема при чім нам жити на Вкраїні.
Самі здорові, знаєте, — садибу сплюндровано було нам до цеглини ще за Виговщини. Були ми зроду не дуже так маєтні, а тоді й ті невеликі добра утеряли.
Поки чогось добувся на Москві, мій батько тяжко бідував із нами.
На раді Переяславській мій батько, подавши слово за Москву, додержав те слово вірне.
Іван
Мав кому держати!
Лихий їх спокусив давати слово!
Перебійний
Тоді ще, сину, надвоє гадалось, ніхто не знав, як справа обернеться… а потім… присягу не кожне зрадить…
Іван (іронічно)
Та певне! краще зрадити Вкраїну!
Степан (спалахнув, але стримався)
Не зраджував України мій батько!
Він їй служив з-під царської руки не гірш, ніж вороги його служили з-під польської корони.
Іван
Та, звичайне, однаково, чиї лизати п’яти, чи лядські, чи московські!..
Степан
А багато було таких, що самостійно стали?
Перебійний (до Івана)
Сутужна, сину мій, вкраїнська справа…
Старий Богдан уже ж був не дурніший від нас з тобою, а проте ж і він не вдержався при власній силі.
(Перебійниха, нахилившись синові до вуха, шепоче щось. Той нетерпляче стріпує чубом).
Іван
Батьку!
Що там замазувать? Кажімо правду!
Се річ не власна, се громадська справа!
Якби таких було між нами менше, що, дома чесний статок прочесавши, понадились на соболі московські та руки простягали до тієї
«казни», як кажуть москалі…
Перебійниха
Іване!
(Сіпає сина за полу).
Степан
Не задля соболів, не для казни подався на Москву небіжчик батько!
Чужим панам служити в ріднім краю він не хотів, волів вже на чужині служити рідній вірі, помагати хоч здалека пригнобленим братам,
єднаючи для них цареву ласку.
Старий він був обстоювати збройне за честь України…
Іван
Ти ж молодий, — чому ж ти не підіймеш тої зброї, що батькові з старечих рук упала?
Степан
Як поясню тобі?.. Коли ще змалку навчав мене з письма святого батько, то він мені казав напам’ять вивчить про Каїна та Авеля. «Мій сину, — мовляв, — пильнуй, щоб міг ти з ясним оком, а не тьмяним, не тремтячи, мов Каїн, небесному отцеві одповісти, коли тебе спитає: „Де твій брат?“»
А як же можу я на Україні здійняти зброю так, щоб не діткнути ніколи нею брата?.. І невже мушкет і шабля мають більше сили та честі, ніж перо та щире слово?
Ні, учено мене, що се не так!
Перебійний
Не звикли якось ми такого чути… проте… було б на світі, може, менше гріха і лиха, якби всі гадали по-твоєму…
Іван (згірдно)
Се в Києві ченці навчають отакого!
Оксана
Ти ж, Іване, у Києві не вчився. Звідки знаєш, чого там научають?
Іван (зачеплений)
От знайшлася зненацька оборонниця для тебе, боярине!
Оксана
Я тільки правду мовлю…
(Засоромлена, подається з рундука в садок.
Увіходить з будинку на рундук джура).
Джура
Там, пане, я приніс для гостя речі.
Перебійний
Ходім, Степане, покажу, де маєш в нас мешкати.
Степан (до Перебійнихи)
Спасибі, паніматко, за хліб, за сіль!
Перебійниха (з косим поглядом на сина)
Пробач, коли що, може, прийшлось на перший раз не до сподоби…
(Степан з Перебійним і джурою йдуть у будинок).
Перебійниха (до Івана нишком)
Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?
Іван
Ат! Хай же він хоч раз почує правду!
Перебійниха
Адже ти чув, що він казав…
Іван
Овва! бурсак, та щоб не вмів замилить очі!
Перебійниха
Мені він до сподоби, — добрий хлопець, такий увічливий…
Іван
Та вам вже, звісно, язиком приподобатись недовго.
Перебійниха
Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь таким до гостя гострим! Се ж неначе на те його ми в хату запросили, щоб ним помітувати. Незвичайно!
Іван