Выбрать главу

Степан

Се не всі вважають за честь.

Оксана

А я відразу привернулась до тебе серцем за твою лагідність.

Скажи, чи всі такі в твоїй родині?

Степан

Родина в нас мала: сестра, й матуся, та брат маленький. Так, вони у мене всі не лихі.

Оксана

Твоя матуся, може, не злюбить незнайомої невістки?..

Що я тоді почну там на чужині, далеко так від роду?

Степан

Ні, Оксано, того не бійся. Мати будуть раді, що привезу я жінку з України, — мій батько, умираючи, бажав, щоб я десь в ріднім краю одружився.

Тебе ж малою мати пам’ятають.

(Знов пригортає її).

Та й хто ж би не злюбив моєї долі, голубоньки Оксаночки моєї?

Се тільки в пісні всі свекрухи люті, а ти побачиш, як моя матуся тобі за рідну стане.

Оксана

Дай-то боже!

Степан

Мені тепер здається, що нігде на цілім світі вже нема чужини, поки ми вдвох з тобою. От побачиш, яке ми там кубелечко зів’ємо, хоч і в Москві. Нічого ж там чужого у нашій хатоньці не буде, — правда?

Оксана

Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже боюся тої чужини.

Степан

Зо мною?

Оксана (усміхається)

Тим певне, що з тобою. Але й так, хіба ж то вже така чужа країна?

Таж віра там однакова, і мову я наче трохи тямлю, як говорять.

Степан

Та мови вже ж навчитися недовго… ну ніби трохи тверда… Та дарма!

Оксаночка у мене розумниця, — всього навчиться.

Оксана

Не хвали занадто, бо ще наврочиш!

(Трохи посмутніла).

Я вже й так боюся…

Степан

Чого, єдина?

Оксана

Якось так упало се щастя раптом. Я такого зроду не бачила… Всі подруги мої, ті, що побралися, багато мали і горя, й клопоту перед весіллям, а я…

Степан

Та ще пожди! От, може, завтра твій батенько мені поріг покаже.

Оксана

Ні, ні, сього не буде, я вже певна.

Степан (жартуючи)

Здається, панночка не раді з того?

Коли б ще й гарбуза не покотили?..

Оксана

Та годі! Що за жарти?

Степан

От ніяк не догоджу тобі словами! Добре ж, не буду говорити, коли так!

(Без слів пригортає й милує її. Вона спершу пручається, потім піддається його пестощам).

Голос матері (з будинку)

Оксано! Годі вже там поливати!

Вже пізно!

Оксана (кинулась)

Мати кличуть.

(Зривається йти).

Степан (утримує її. Пристрасно)

Ще хвилинку!..

Хвилоночку!

Оксана

Я вийду ще до тебе, як мати ляжуть спати.

Степан

Вийди, люба!

Я виглядатиму тебе до світа!

Голос матері

Оксано, де ти?

Оксана

Ось я йду, матусю!

(Ще раз на прощання обіймає Степана і йде до будинку).

II

У Москві.

Світлиця у Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. Мати Степанова і Оксана увіходять убрані по-вкраїнськи, — мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром. Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.

Мати (сідає на ослоні, важко дишучи)

Спочину трохи, поки йти у терем…

Стара… не носять ноги…

Оксана (сідає поруч)

Ви, матусю, казали б ліжко перенести в діл, бо вам сутужно лазити на сходи.

Мати

Ой ні, голубонько, нехай вже там, у теремі… Тут, на Москві, не звичай, щоб жінка мешкала на долі. Скажуть: ото, стара, а звичаю не тямить.

Оксана

Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.

Мати

То що? Вони, Оксанко, не питають, хто як там зріс… Адже ми тута зайди, — з вовками жий, по-вовчи й вий.

Оксана (зо сміхом)

Ой лихо! чи тобто й я по-вовчи маю вити?

Мати

А ти б як думала? Сьогодні в церкві що шепоту було навколо нас:

«Черкашенки! Хохлуши!»

Оксана (трохи посмутнівши)

Та… я чула… гріха десь не бояться: в церкві божій, замість молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестям поперед нас…

Мати

Так скрізь воно по світі: що сторона — то звичай, а що город — то й норов, кажуть люди. Дивно їм на наше вбрання. Тут жінки зап’яті, а ми, бач, не вкриваємо обличчя.

Оксана

Чи ми ж туркені?

Мати