Хай господь боронить!
Воно ж пак і московки не туркені, а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж як ти бояриня московська, неначебто воно тобі й годиться вбиратися по-їхньому.
Оксана
А ви ж?
Адже ж і ви бояринова мати.
Мати
Що мати, то не жінка. Люди бачать, що я вже лагоджусь у божу путь, то де ж таки мені міняти вбори.
(З лагідним і журливим усміхом).
Не варт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мій — нехай царствує! — в козацькому жупані вік дожив, так і на смерть його я нарядила — в мережану сорочку…
(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена, дивиться на неї. Коротке мовчання).
Оксана
І навіщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною під вінцем у кармазиновім жупані, мамо, ото був…
(Засоромившись, уриває).
Мати (добродушно киває їй головою)
Та, либонь, був до сподоби тоді комусь…
(поважніше)
Проте ж не можна, дочко, йому царського нехтувати вбрання.
Оксана
А батько ж…
Мати
Батько, донечко, старий і немічний вже був, коли назвався боярином. Не трапилось йому виходити вже й з дому після того.
Степан же й на царські беседи ходить, і в думу, і в приказ.
Оксана
Хіба ж то сором, якби він по-козацькому вбирався?
Мати
Не то що сором… От чудна ти, доню, уже ж таки твій чоловік боярин, а не козак, чи ти ж не розумієш?
Оксана (смутно)
Чому не розумію?..
Мати
Отже, бачиш, я й Ганну по-московському вбираю, бо Ганні вже судилась тута пара, вона вже ж не поїде на Вкраїну.
Оксана
Чому ж її Степан не взяв з собою, як був у нас?
Мати
Та дівці мандрувати неначе неподоба; скажуть люди:
«Поїхала там женихів ловити».
Нехай вже тута шарахвани носить, коли судилося.
Оксана
Та ще дівочий той шарахван неначеб форемніший, а що жіночий, то такий бахматий та довгий-довгий, мов попівська ряса!
Аж сумно, як се я його надіну?
Ото й на голову такий підситок надіти треба? Зап’ясти обличчя?
Мати
Та вже ж не як.
Оксана (помовчавши, ніяково)
Боюся я, матусю.
Мати
Чого ти, донечко, скажи, чого?
Оксана
Та ніяк мовити…
Мати
Ти не соромся.
Вже ж я тобі за рідну матір тута.
Оксана (цілує їй руку)
Так, матінко. То я… собі гадаю… коли б я не спротивилася часом,
Степанові в такій одежі…
Мати (сміючись)
От ще що вигадала! А тобі Степан ще не спротивився, що не в жупані?
Оксана
Та то ж мені…
Мати
І не вигадуй, дочко!
Хіба ж таки Степан мала дитина, що інако вберись, то й не пізнає?
Оксана
Пізнати то впізнає…
Мати (глянувши у вікно)
А поглянь молодшими очима, хто то йде?
Чи не Степан бува?
Оксана
Еге ж, то він. а з ним ще два якісь.
Мати
Тікаймо, дочко!
(Підводиться й подається до дверей).
Оксана
Чого се, хай бог милує, тікати, як від татар?
Мати
Ще осміють, дитинко; нема тут звичаю з чоловіками жіноцтву пробувати при беседі.
(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).
Оксана (іде за нею)
Ой господи, які се тут звичаї!
Оце — але!
Сцена швидко переміняється. Терем. Крім Оксани і матері, в теремі ще є Ганна, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.
Мати (підходить до великої скрині)
Отут, моя дитино, твоє боярське вбрання. Я придбала.
Оксана (гречно, але без радощів)
Спасибі, мамо.
Мати
Хочеш подивитись або приміряти?
Оксана
Хай трошки згодом.
Щось я втомилася. Та вже ж нікуди сьогодні не піду, то ще поспію перевдягтися.
Мати
До твоєї волі.
Спочинь собі. Та й я піду спочину, воно й годиться в свято.
(Іде в бічну кімнату).
Ганна (що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)
Ой сестричко, і нащо ті свята потрібні в світі?
Оксана
Ото спитала! Що тобі біг дав?
Ганна
Та нудно ж, господи!
Оксана
Сидиш, то й нудно.
А ти піди між челядь, погуляй.