Великі чиняться там кривди, кажеш?
Гість
Та там такі напасті, що крий боже!
І просвітку нікому не дають московські посіпаки. Все нам в очі тією присягою тичуть…
Степан
Правда, що присяга таки велика річ.
Гість (голосніше)
Чому ж вони самі забули бога?
Степан
Помалу, пане-брате, ще підслуха який слуга.
Гість
Та правда… Я й забув…
(Тихше)
Ми присяги не хочемо ламати, але нехай же цар нас оборонить від тої галичі.
Степан
То трудна справа.
Адже когось він там держати мусить для нагляду, а всі ті воєводи один від одного не ліпші. Звісно, за ними й інші всі порозпускались…
Гість
Послав би цар з українців кого, в Москві ж тут є такі, от хоч би й ти, що здавна і цареві служать вірне, і рідний звичай вміють шанувати.
Степан
Нас не пошлють…
Гість
Чому?
Степан
Бо нам не вірять.
Гість
Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!
Степан
То тут, на очах, а з очей спустити нас надовго не зважаться. Так, часом ненадовго послами посилають, і не самих, а вкупі з москалями…
Щоб воєводами ж настановити, того не буде й зроду!
Гість
Не здивуйте ж, як ми відкинемось до Дорошенка!
Степан
(робить рух рукою, мов хоче гостеві затулити вуста)
Крий боже, пане-брате, що ти кажеш?
Гість (схаменувшись)
Так часом зірветься з досади слово…
Найгірше, пане-брате, догорає оте, що нам не вірять. Мій свояк,
Черненко, знаєш?
(Степан потакує головою).
Так був уклепався, що ледве-ледве вирвався з душею!
Степан
Черненко? Він, здається, з найвірніших царевих приятелів.
Гість
То-то й ба!
А хтось там наклепав при воєводі, що ніби він послав у Чигирин листа якогось. От було біди!
Що жінка плакала, в ногах валялась у воєводи…
Степан (гірко всміхнувшись)
Є прислів’я, брате:
«Москва сльозам не вірить».
Гість
Щира правда!
Проте знайшлись такі, що помогли…
Степан
Се хто ж?
Гість
Побрязкачі.
Степан
Хіба що так.
Мовчання.
Гість
Вже так, що цупко затягли супоню на наших боках. А проте є люди, що не бояться, йдуть, мов на одчай, бо, сказано, терпець їм увірвався!
(Присунувшись зовсім блізенько до Степана, говорить пошепки).
Дівчата наші, - декотрі ще вкупі були з дружиною твоєю в братстві. - гуртом пошили корогву й послали у Чигирин… звичайне, крадькома…
Іван, твій шурин, сам її одвозив…
Ніхто не знає ще. Якби дізнались, то страшно здумати, що б там було!
(Одсунувшись, трохи голосніше).
Отак, як бач, одважуються люди…
(Степан в мовчазній задумі сіпає кінець свою пояса.
Гість устає).
Що ж, пане-брате, то нема надії полегкості дістати від царя?
Степан (отямившися з задуми, теж устає)
О ні, чому ж, я спробую. От згодом в царя я буду на малій беседі.
Як буде він під чаркою, то, може, я догоджу йому, він часом любить пісень «черкасских» слухати, та жартів, та всяких теревенів, не без того, що й тропака звелить потанцювати.
Гість
Ото! Хіба ти в нього пахоля?
Степан
Ба знаєш, як то кажуть: «Скачи, враже, як пан накаже»… Та ладен я, брате, уже хоч би й на голові ходити, аби чогось добутися для тебе та для Вкраїни. Дай мені супліку, оту, що ти приготував цареві, - як влучу слушний час, то я подам до власних рук йому.
Гість
(виймає загорнений у хустину папір з печатками)
Ось, пане-брате, хай бог тобі поможе! Не минути розливу крові братньої, як тільки супліка сяя марна буде.
Степан
Боже, не попусти!
Гість
Бувай здоров. Піду вже.
Степан
Хай бог тебе провадить, пане-брате.
Чоломкаються. Гість виходить.
Оксана
(швиденько увіходить з інших дверей швидким кроком)
А я тебе, Степане, скрізь шукаю.
Степан
Що там таке?
Оксана
Порадитися треба.
Мені Яхненко тут листа привіз від братчиці-товаришки.
Степан (з поспіхом)
Де лист?
Його спалити треба!
Оксана