Потім, на кафедрі, боячись запізнитись, весь час поглядав на годинник. Вийшов за півгодини до шостої, хоч до поштамту ходу було не більше десяти хвилин, і добре зробив, бо на сходинах мене наздогнав лаборант, який довго й нудно став скаржитись на брак наочної літератури, і я ледь одчепився од нього. Майже побіг до поштамту: здавалося, що мій годинник безнадійно відстав і вона, пождавши, пішла. Глянув на годинник уже на поштамті: за п’ятнадцять шоста. Не запізнився, слава Богу.
У багатьох установах та на підприємствах саме кінчалась робота, люди пливом пливли хідниками, я її міг не побачити в натовпі, тому вирішив стати вище, біля однієї з колон, що підпирали портик. Стояв в усіх на виду, мене могли помітити й знайомі викладачі, і студенти і бозна-що про мене подумати, та мене, за натурою дуже обачного, зараз немов підмінили. Мені було байдужісінько, що про мене можуть подумати. Важило тільки одне: прийде вона чи не прийде, побачу її чи не побачу. І коли минула шоста, і чверть на сьому минуло, мені здалося, що все, що не прийде… вона просто насміялася наді мною… навіщо я їй, отакий, здався… забирайся, поки не пізно, додому, в свою порожню двокімнатну квартиру… Та я вперто продовжував стояти, хоч стрілки годинника вже показували пів на сьому і всі, хто проходив мимо (так принаймні здавалось мені), глузливо поглядали на дорослого йолопа, який, наче зелений хлопчисько, пристрибав на побачення.
«Годі!.. Скільки можна!.. Іду!..» — сказав сам до себе, коли стрілка стала підбиратися до сьомої, а ноги геть скрижаніли. Востаннє глянув у поріділий уже натовп: там гарячим вогником зблиснула в’язана шапочка. Мене так і кинуло в жар, я махнув назустріч рукою, скочив на хідник.
— Ох, як я бігла! — сказала вона, сяючи до мене очима. Притулила долоні до палаючих щічок, і той жест личив їй так, як ще жодній жінці не личив. — Ви давно мене ждете?
— Пусте, — відповів я, не зводячи з неї очей. Розумів, що це не дуже красиво, і нічого не міг із собою вдіяти.
— Бідненький, ви, мабуть, замерзли! У вас он і губи посиніли. — Вона жалісливо торкнулася моєї руки, і той дотик пронизав мене наскрізь. — Простіть мені, але наші телепні надумались під кінець дня проводити збори. Ледь вирвалась.
Ми продовжували стояти на хідникові, люди, обтікаючи нас, штовхали то її, то мене.
— Підемо звідси? — врешті сказала вона. — Вам на трамвай?
— Вам же теж.
І ми рушили до трамвайної зупинки. Вже на ходу вона розкрила сумочку, дістала зелену купюру:
— Візьміть. Не знаю, як вам і дякувати.
Я одразу ж згадав про сотню, що лежала в портфелі, й сказав, що не візьму.
— Оце добре! — вигукнула вона. — Беріть і не вигадуйте! Я не люблю бути боржником.
— Не візьму, — не поступався я. — Хіба що ми її разом потратимо.
— Як же ми її можемо потратити? — розсміялась вона.
— Як? — Я вдав, що роздумую. — Ну, хоча б зайти до ресторану.
— До ресторану? З оцією троячкою?
— А це вже хай вас не тривожить.
— Але ж ми не встигли ще як слід познайомитись!
І тоді я сказав їй те, що думав:
— Не знаю, як ви, але мені здається, що я знаю вас тисячу років.
— Боже, яка я стара!
— Пробачте, я не хотів вас образити!
— Гаразд, пробачаю, — легенько вдарила вона мене по руці. — Але наперед будьте з жінками обережнішими. Особливо коли це стосується їхнього віку… Ну, так де той ресторан, де ми маємо прогуляти оцю троячку?
Я знав лише один ресторан. У центрі, в готелі для інтуристів. Та й то лише тому, що частенько мимо нього проходив. Розповідали, що там ціни особливо кусаються, тому його відвідували в основному інтуристи та командирований люд, що мене і влаштовувало: хто-хто, а наш брат викладач туди навряд чи поткнеться, а тим більше — студент. Я ж із своєю сотнею почувався крезом.
Важкі скляні двері були зачинені. Біліла табличка: «Всі місця зайняті». Я все ж постукав у двері, і по той бік вусатим сомиськом виплив швейцар у пишній лівреї. Мені на якусь мить здалося, що у нього навіть зябра ворушаться під обвислими щоками. Я як міг показав йому на мигах, що ми хочемо повечеряти. Швейцар заперечно хитнув головою. «Всі хочуть вечеряти!» — означав, мабуть, той жест. «Покажіть йому п’ятірку, — шепнула моя нова знайома, — може, клюне». Я дістав п’ятірку і притулив її до скла. Сомина голова підпливла ближче, скривилась і потім стала одпливати кудись набік. Я у відчаї застукав і дістав ще одну п’ятірку.