— Ви тут не скучали без мене?
— Чому б мав скучати? — буркнув похмуро.
— А я, признаюся, жалкувала, що танцювала не з вами. Але ви самі в тому винні. В наступний танець підемо удвох.
— Пробачте, я не танцюю. — Я ще сердивсь на неї: «Бачив, як ти жалкувала!»
— Ви не танцюєте? — щиро здивувалась вона. І засміялася: — Боже, який ви милий!
А в цей час за сусіднім столом наростав п’яний шум. Офіцери розмовляли все голосніше, і я вже виразно чув, як вони билися об заклад із майором: поведе він Надю до наступного танцю чи не поведе.
— Три пляшки коньяку!!!
— Чотири!!!
Надя теж, мабуть, почула, бо гостро зиркнула на сп’янілу громаду, а лоб її перекреслила сердита зморщечка.
Залунала чергова мелодія. За сусіднім столом чекально замовкли, знайомий уже майор став важко зводитись, а в мене чомусь отерпли губи. Надя сиділа вся напружена, вид її не обіцяв нічого хорошого.
— Р-разрешите пригласить вашу даму?
Він уже помітно похитувався.
Я не встиг розтулити рота, як Надя сухо відрізала:
— Дякую, але я не піду.
— Но почему же? — здивувався щиро майор.
— Ви що, не здогадуєтесь? — зиркнула Надя на нього.
— Не догадываюсь.
— Дама не йде танцювати лише тоді, коли вона хоче в туалет!
В житті не бачив такого розгубленого обличчя, майор стояв наче облитий помиями, він, мабуть, не знав, що робити далі, а за сусіднім столом вибухнув утішений регіт: там таки почули, що відповіла йому Надя.
Згодом мимо нас проплив офіціант, несучи на високо піднятій таці чотири пляшки коньяку. А ще трохи згодом там став назрівати скандал. Майор поривався до нас, горлаючи про заплямовану честь мундира, решта його стримувала, вмовляючи, потім всі як по команді звелися й пішли, тягнучи під руки сп’янілого на смерть майора, а в мене відлягло від серця. Я смертельно боявся скандалу, це було б для мене, викладача інституту, катастрофою. Надя ж налила собі коньяку, піднесла фужер до губів і, кивнувши сама до себе, примовила:
— Пей, подлая!
Очі її нестримно сміялись.
— А все ж мені жалко майора, — сказав я трохи згодом. Після того як Надя його одшила, він мені став майже симпатичним.
Обличчя Надине враз стало сердите:
— Терпіти не можу нахаб! А особливо брюнетів.
— Чому саме брюнетів? — Я, слава Богу, був шатеном.
— Бо колишній мій чоловік теж був брюнетом. І найбільшим у світі котярою. Ви можете собі уявити: він вмудрився зрадити мене під час нашого весілля!
Я такого уявити не міг. Тим більше що жодного разу навіть подумки не зрадив власну дружину. Не тільки тому, що я її так уже шалено кохав, а тому, що завжди пам’ятав, де і ким працюю.
— А він мене зрадив. Знаєте звичай: наречена має протанцювати по колу з кожним бажаючим. І поки я, щаслива дурепа, танцювала, він заманив мою найближчу подругу до ванни і там її трахнув.
Оте «трахнув» виломилося з її вуст так природно й невимушено, наче й не було в ньому нічого вульгарного.
— Потім я втратила лік його зрадам.
Сердита хмаринка знову пропливла по її лицю.
— А ви йому… зраджували? — чомусь мені дуже трудно було вимовити останнє слово.
— А я що, схожа на безборонну овечку? — запитала з викликом Надя. — Я постаралась прикрасити його лоба такими рогами, що йому й в’язи набік звернуло!
Признатися, в душі я чекав іншої відповіді. На мить мені стало так прикро, наче Надя зраджувала не чоловіка, а мене.
— Бідний чоловік!
— Бідний! — фиркнула Надя. — Отакі ви усі, лізете під кожну спідницю, а щоб жінці, то зась. Та що ми про це! Він не вартий того, щоб його тут згадували. Так ви й справді не вмієте танцювати?
— Їй-богу, Надю, не вмію. — Ще жодне ім’я не приносило мені такої втіхи.
— Тоді давайте вип’ємо. Я сьогодні хочу напитись.
Вона плеснула мені й собі, торкнулася келихом келиха.
— Вип’ємо за те, щоб ви навчилися танцювати!..
Ми таки допили весь коньяк, хоч нам, може, й не слід було того робити. Залишали зал чи не останні, я королівським жестом кинув десятку в підставлену чоловіком долоню і дав одягнути на себе пальто, як справжній гультяй, який не вилазить із ресторанів. Ми вийшли надвір, у морозняну ніч, притулившись одне до одного… і ніч належала нам… і все місто належало нам… і навіть запізнілий трамвайчик, який нас підібрав, теж належав нам. З головою закушкавшись у величезну хустку, кондукторша дрімала над своєю чорною сумкою, крім неї і нас, у трамваї нікого не було, водій чи то поспішав додому, чи взагалі полюбляв швидку їзду, тільки гнав так, що аж іскри снопами летіли, нам було дуже весело й смішно, сміючись, ми зіскочили в сніг і помахали рукою вслід трамваєві, що прудко біг угору, і пішли порожньою вулицею, і те, що Надя жила майже поруч зі мною, здавалося мені незбагненним чудом, як і те, що я прожив тут добрий десяток років і жодного разу не зустрівся з нею.